Глава 109

У той же вечір ми удвох здійснили втечу на озеро...

Ми бадьоро крокували вперед по вечірньому місту, святково освітленому ліхтарями, і базікали. Так невимушено, як раніше. Ніби й не було того всього, що сталося між нами. Ніби Дем не стояв досі між мною і Лексом. Ніби тяжіння не іскрило крім моєї волі, і він не стримувався, щоб не помилку. Будь-який необережний жест, слово, а вже тим більше дотик викликав мою неадекватну реакцію. Бідний Лекс, йому важко зі мною доводилося...
- А пам'ятаєш, як твоя мама вела нас на фігурне катання? А ти пручався і кричав, що це не для чоловіків? Який чоловік в тринадцять років, ти головою думав?
- Ага, а твоя мама була розумнішою. Вона пообіцяла на наступний рік відвести нас з тобою на карате...
- І ти плекав солодкі думки про помсту?
- Не те слово! Єдине місце, де я міг офіційно побити дівчину!
- А фіг тобі! Нас би в різні групи поставили...
- Ну, тоді я про це не замислювався...
- Бо нема чим...
- Зараз в замет кину! – Лекс погнався за мною, а я сховалась за дерево, важко дихаючи й показала йому язика. Потім відбігла далі, зліпила сніжок, кинула в нього і промахнулася, звичайно.
- Мазило! – Він образив мене і показово підібрався, зліпив кілька сніжків, розставив їх батареєю, як маленькі бомбочки, і почав кидати в дерево. Природно, досвід не проп'єш, десять з десяти потрапили в ціль. Я заплескала, не ризикуючи підходити ближче.
- Я в тобі й не сумнівалася, Стрілець!
- Мало того, що ти мазило, ти ще й підлиза. – Лекс розмахнувся і кинув останній сніжок високо вгору і підійшов до мене.

 Його обличчя розрум'янилось на морозі, розпатлане чорні волосся на кінчиках почали витися кільцями. Я мимоволі замилувалася ним в цю хвилину – таким гарним, щасливим і молодим він був. Ніяких тривожних думок, тільки дитячість. Лекс зробив ще крок і провів вказівним пальцем по моїй щоці, ніби струшуючи сніжинку. Я опустила вії й мовчки посміхнулась.
- Не відсахнулася, і на тому спасибі. – Тихо промовив Лекс.
- Не все ж мені від тебе тікати. – Закинула я підборіддя, щоб подивитися йому в очі. – І за язик ніхто не тягнув, коли я погоджувалася вийти за тебе. Мені, звичайно, дико приємно, що ти зображаєш у спілкуванні зі мною колективну амнезію з даного питання...

***

...І тут на мене нахлинули спогади, як три дні тому до мене постукали у вікно. Звичайно, це був Він. Лекс...

Я вже засинала, коли пролунав тихий стук у вікно. Я не звернула ніякої уваги на стук. А тим часом в щілину прочиненого на провітрювання вікна, просунулась рука, тихо-тихо, відкриваючи вікно навстіж. Потім з вікна вивалилося чиєсь спритне тіло, і блискавкою кинулося до мене, завбачливо закриваючи рот рукою.
- Т-с-с! Не кричи! – Я автоматично забилася, намагаючись вкусити руку. Невідомий чоловік зашипів від болю. На нього впала смужка місячного світла і я впізнала Лекса. Він виглядав якось дивно. Одягнений у все чорне, більше схожу на армійську форму, очі блищать, як у божевільного — чи то від хвилювання, чи то ...
- Що трапилося? Чому ти тут? І ось так проник в мою кімнату ...
- Я тільки що вийшов через двері. – Лекс сів навпочіпки біля ліжка і запустив руку в волосся в жесті відчаю. - Я був у свого батька в лікарні, а потім мені подзвонили колеги спецагенти. Виявляється, ту автокатастрофу підлаштували. Але хто? Ось уже понад два роки я спецагент проекту «Вендета», і поки виходив сухим з ​​води. Але ті люди, вони не просто ...