Глава 107

Минуло два тижні...

Лекс дотримав свою обіцянку. Він нікуди не поїхав, а навпаки, обіцяв бути зі мною в очікуванні, коли прибудуть його колеги, покликані охороняти нашу сім'ю і родину його батька. Випав сніг – вже не перший, але такий боязкий і легкий, ніби й грудень не прийшов зовсім. Я сиділа на підвіконні, гортаючи жіночий журнал, з колонок лунала легка музика – щось ліричне, французьке, включене для фону. А я читала, зрідка поглядаючи на вулицю, уже вкриту білим покривалом. Мені хоітлося відчинити вікно і підставити долоні під сніжинки, відчути їх прохолодні дотики. Мені хотілося опинитися там, на вулиці, підняти голову до неба і щоб сніг поцілував мене в щоки, ніс, губи, так ніжно й легко. Останнім часом я часто згадувала юність і наші довгі прогулянки з Лексом.

Ми могли годинами бродити по закутках міста, не звертаючи уваги на перехожих, а потім, втомившись, сісти на тролейбус і поїхати до кінцевої зупинки. Лекс зараз був у лікарні в батька, який відчайдушно рвався додому, але син, перестраховуючись, не пускав його. Ми не бачилися з ранку з Лексом і... Смішно, але я вже сумувала за ним. Хто Лекс для мене зараз? Кращий друг чи щось більше? І якщо так, то чому я боюся зізнатися собі в цьому? Може тому що я почала серйозно усвідомлювати, що в будь-який момент його життя обірветься від випадкової кулі, і я не переживу другої втрати?..
 

***

Двері рипнули, але я не звернула уваги на це.
Лекс увійшов так тихо, як міг. Прокрався як кішка по коридору і раптом завмер біля нещільно прикритої двері. З кімнати Ліни пробивалася смужка світла, лежала промінчиком на темному ламінаті. Лекс обережно штовхнув двері та з завмиранням серця дивився на темний тендітний силует, який згорбився на підвіконні. Ліна з захопленням щось писала на колінах, а навколо неї були розкидані папірці. Музика заглушила його кроки. Молода виконавиця співала щось про час змін. Лекс був не проти будь-яких змін – якщо разом з Ліною. І зробив крок вперед.

***

Я занурилася в процес конспектування до того, що отямилася тільки коли сильні руки піймали мене у сталеві обійми й зірвавши з підвіконня, закрутилася по кімнаті. Я спробувала завизжати, та мої спроби були припинені на корені – очманілі губи накрили мої, і раптом стало так гаряче...
Але практично відразу я машинально відсахнулася і трохи винувато глянула на гостя:
- Ей, не так швидко, герой!
- Ага, попалася! – Очі Лекса переможно сяяли, його навіть на перший погляд, не засмутила моя реакція. Ну, а що я могла вдіяти з собою? Викресливши з життя Дема, я поки так і не змогла повністю видалити його з серця. І при одній думці про любовний трикутник, який виник проти моєї волі, в глибині душі з'явилося почуття провини. Безпідставне, дурне, але воно було. І його не витравиш за один день. Я сподівалася, що Лекс розумів це.
- Ну, нарешті! Сьогодні ти довго! – Видихнула я, і як тільки він поставив мене на підлогу, кинулася йому на шию.
- Ого, задушиш! – Лекс удавано пручався, але було видно неозброєним оком, що йому дуже приємна моя реакція. А я і не збиралася стримувати емоції.
- Коли все ж тобі летіти? – Запитала я дуже тихо, коли ми удвох затишно влаштувалися на підвіконні, який підозріло скрипнув під нашою вагою. Лекс мовчки похитав головою і спохмурнів. Я помітила, що йому неприємна ця тема.
- Я відтягував, скільки міг. Але завтра прибуває об'єднання «Гроза». І я ввечері відразу отчалюю.
- Значить, у нас є сьогоднішній вечір. – Я твердо вирішила триматися і не показувати йому, як сильно мене засмутили його новини.
- І завтрашній день. – Така, до чортиків лукава посмішка, вигнула губи Лекса. -В мене дуже великі плани.