Глава 102

Еллі плакала, згорнувшись клубочком на східцях ганку, поки сили не покинули її. На це неможливо було дивитися. Дем міцно схопив кермо і вичавив педаль газу. Виїхати звідси, скоріше, щоб не бачити її... плювати, що чужа машина. Плювати, що сто років не сідав за кермо. Вперше за довгі роки привид Ксани не турбував його. Він змінився примарою Еллі перед очима, як у сповільнених кадрах клацало, як штовхає, як вона падає, як плаче на ганку. Думки йшли по колу. Знову і знову. Дем їхав світ за очі, не розбираючи дороги. Тільки машина, тільки швидкість, тільки ненависть.
Він так і не дозволив собі підійти до неї. Господи, як гидотно те, що зараз з ним відбувається! Жоден поважаючтй себе чоловік так би не вчинив. Тільки та тварюка, яким він є, з його зривами, нервовим розладом, про який говорив психіатр в його п'ятнадцять.

 Він пам'ятав, як потрапив в кабінет психіатра, після того, як вперше зірвався, відповівши ударом на удар батька, і побив його так жорстоко, що потім його вивернуло за першим же рогом будинку. Зробив з батька шматок м'яса. Мати довго відвідувала батька в лікарні, уникаючи говорити на цю тему з ним, який ось так вчинив. З ним говорив спочатку психолог, потім психіатр. Ось тільки людини з нього ці лікарі не зробили. Тільки замаскували внутрішнє каліцтво, навчили ховати його від людей.

По щоці тяглася довга подряпина – результат короткої сутички з Лексом. Подряпину щипало, можливо, навіть вона налилася кров'ю. Щоб не залишився шрам, треба промити поріз спиртом. Не можна допустити занесення інфекції. Дем криво посміхнувся намагаючись представити себе зі шрамом на щоці. Потім удосконалив бачення, намалювавши шрам від середини чола, протягнув його вниз, розсікаючи їм брову, йдучи до краю ока, потім нижче, по щоці, до щелепи. Жахливий, потворний шрам, як він сам, відображає його справжню сутність. Люди би сторонилися його, боялися. Кому подобаються виродки? З таким шрамом будь-яка дівчина не підійшла би до нього і на кілометр.

А так дівчата тягнуться, злітаються до нього, як метелики до вогню, їх притягує його гарне обличчя, правильні, класичні риси, яскраві сині очі. Неправду кажуть, що очі – дзеркало душі. Інакше вони не були б синіми, а були би чорними, як нічне небо. Дем зітхнув, згадавши про те, що все почалося з Вероніки, першого метелика, якого він притягнув до себе. За нею послідували й інші. Але цей перший метелик, за іронією долі, виявився самим небезпечним. Йому до пари. Машина Дема вильнула, руки тремтіли, чи то від нервів, чи то від втоми. Здавалося, він не спав не ніч, а тиждень. Тільки флешка з новим движком гріла його через кишеню, нагадуючи про те, що реальне життя триває, вона зовсім поруч, ось тут, за рогом...
Дем пам'ятав, як розповів про випадок з батьком і лікарнею, Еллі. Вона відповіла, що його розлади й психологічні проблеми нічого для неї не значать. Дем нервово розсміявся, ще сильніше тримаючи кермо. Три ха-ха. Вона жорстоко поплатилася за свої слова, зв'язавшись з таким маніяком, як він. Як же вона могла так сильно полюбити людину, здатну одним ударом зруйнувати все?
Дем вдарив по гальмах і з'їхав з дороги. Почуття провини охоплювало його настільки, що він був готовий повернути назад. Повернутися й поговорити. Так, заднім розумом усі міцні. Вона напевно, не просто так йому це відео показала. Еллі хотіла щось йому сказати, коли він ось так запросто розвернувся і поїхав у далеку даль?
Поговорити. Просто поговорити. Дем все б віддав за шанс просто поговорити й попросити пробачення, але... черв'ячок сумніву всередині почав рости й ширитися. І перетворюватися в того самого чорного змія, який обернув свій погляд тепер на нього.