Глава 98

- Жесть, як незручно. — Дем сховав обличчя в долонях, остаточно розчарувавшись.
- Гаразд, забий. Що-небудь придумаємо.
- Лекс, відвези мене в місто, будь ласка. – Дем опустив руки, і Лексу, ох як не сподобався холодний синій вогник, загорівся в його очах. Вже не те полум'я божевілля, немає. Холодний, жорстокий розрахунок. Недоречно згадалося, як Дем, розгромивши офіс, прийшов в себе. Спокійно і холоднокровно все продумав, і відправився в гараж і знищив машину брата. А зараз що? Що він зробить після того, як дізнався, що брат ледь не придушив його кохану?
- Може, тобі ще мій табельний пістолет позичити? – Лекс примружився і жорстко взяв Дема за підборіддя, примушуючи подивитися в очі, не відводячи їх. - Я знаю тебе, як облупленого, товариш. Я майже бачу підступний план, що зараз народжується у твоїй геніальній голові. Щоб ти не придумав, забудь про це, чуєш. Ніякого міста. Ніякого брата. Ніякої помсти, ти мене зрозумів?
- Знову вказуєш мені? – Байдуже хитнув головою, вивільняючись, Дем. Немов ставлячи між ними стіну. Хто вони один одному? Випадкові знайомі? Чужі люди, нічого більше. Чужі люди, випадково обмінявшись таємницями минулого, надто небезпечними, щоб ними ділитися ось так, просто, з першими зустрічними.
- Остинь. – На цей раз Лекс відчув себе не у своїй тарілці й підняв руки.-Роби, ща хочеш, твоя справа. Але... я прошу тебе про одне. Послугу, якщо хочеш. Ти мені повинен по кінця свого життя, і сам знаєш про це. Дай собі добу на роздуми. І я приїду до тебе через добу і привезу в місто. А потім умиваю руки. Роби як знаєш.
- Домовилися. – Дем звів брови так, що між ними прорізалася зморшка. І кивнув, озирнувшись по сторонах. Все той же ліс і ялинки. Струмок, що протікає за пагорбом – он видніється його вузький  сріблястий струмінь.
- Ти не будеш робити дурниць? – Лекс ще не зовсім довіряв цьому психу. Але вибору не було. - Гей, я не хочу відвідувати тебе у в'язниці.
- Чого ти з мене вбивцю робиш? – Погляд Дема залишався чужим і важким. Лекс розумів його почуття. Він теж хотів тоді відбивну зробити з Алекса (це Дем ще бачив її страшні синці на шиї!), але здоровий глузд узяв своє. Лекс дуже сильно сумнівався.

- До речі, ти домігся свого. Я прийняв рішення. Через добу я здам Алекса владі. Сподіваюся, ти задоволений? – Начебто все пройшло як по нотах, але щось не подобалося в усьому цьому Лексу. Ніби скринька з подвійним дном. Все добре, обіцянки були оголошені, але... всередині скриньки відчувався підступ. А може це просто працювала інтуїція? Своїй інтуїції Лекс звик довіряти. Але залишитися і тримати за руку Дема він теж не міг.
Коротке, сухе прощання, і Лекс сів у машину, попередньо підперши дверцята, які відвалюються, і поїхав. Дем залишився на самоті. Час знову змінив свій хід... потягнувшись смолою з кори дерева.

Перетворившись у вічність. Господи, як же пережити добу? Дем щосили вдарив по найближчій ялинці кулаком, збивши кісточки пальців. Зашипів від болю, відскочив. Але легше не стало. Гнів і лють душили його при одній думці про брата. Зрадника — брата, який намагався завдати шкоди  його коханій...
Перед внутрішнім поглядом раптом постала Еллі, в легкому літньому платтячку, криво пов'язавши хустку на голову, біжить по пшеничному полю і зве його за собою. Дем раптом зрозумів, що відчайдушно потребує Еллі. Її голосу, сміху. В її серйозно зрушених бровах, більше схожих на темні колоски. В її носику з горбинкою. У вабливому вигині її губ. Дем застогнав і кинувся в будинок. До телефону. Йому життєво необхідно було почути зараз її голос...