Глава 94

Не хотілося б вдарити сильно єдину людину, яка допомагає йому.
Лекс атакував першим, використовуючи свою дубину, як середньовічний меч, рубанувши злитим, потужним розчерком, ледь вловимим в просторі. Дем, за порадою друга, довірився інстинктам і пригнувся, виставивши вперед свою палицю, і удар Лекса лише мляво ковзнув по ньому.
- Нічого собі! – Присвиснув Лекс. - Так у тебе прямо талант!
Дем у відповідь лише виписав дубиною хитромудру фігуру, але Лекс не дав на себе напасти, кинувся вперед, вибираючи щілину для нової атаки. Дем спокійно повертався на місці, стежачи за Лексом. Один рух, і випадково сучок зачепив незахищену шию Лекса. Дем чортихнувся, але побачив, що противник ніяк не показав свої емоції, зате сам Дем не міг очей відірвати від тонкої цівки крові, що стікає по ключиці.

Невловимо змістивши корпус, Лекс спробував дістати Дема в повороті, але той кинувши дубину, прокотився по землі, пішов з-під атаки й через секунду вже стояв на ногах.
- Я пас!  — Підняв руки Дем.
- Визнаю свою поразку! — Лекс заусміхався і теж кинув палицю. - Ти мене таки дістав!
- Прости, я випадково ...
- Чого ти вибачаєшся? Ти молодець! — Лекс в пориві емоцій ляснув Дема по спині.

 - Фух, спасибі, що розім'ялися. А то я вже застоюватися почав останнім часом. Я звик по дві години на день тренуватися.
- З глузду з'їхати можна. — Дем щиро дивився на нього, як на небожителя. - Я б так ніколи не зміг.
- Ти теж зможеш. Ти сильніше, ніж здаєшся. І не тільки у фізичній формі справа. Розумієш про що я?

 Дем відвів очі. Лекс дуже хорошої думки про нього.
- Поки я тільки те й роблю, що ховаюся і користуюся добротою оточуючих. Як же мені це остогидло.Лекс розумів його, як ніхто інший. Він по-своєму був зв'язаний по рукам і ногам своїм обов'язком і службою. А час невловимо розтікався, відраховуючи години до літака. Лекс відчував себе, як дитя двох світів. Він звик існувати серед куль і крові, але це, нове життя, манило все більше. Що ж робити? Навіть входячи на трап літака, це питання крутилося у нього в голові. Але відповіді не було. І тут пролунав телефонний дзвінок. Телефонувала його мачуха. Він спочатку не хотів брати трубку, час підтискав, але...
- Лекс, господи... — Мороз пішов по шкірі. Почалося. - Батько в лікарні. Автомобільна аварія.
- Коли? – Лекс вже збігав по трапу вниз, поспішаючи до машини. Час стиснувся, все закрутилося в спіраль.
- Дві години тому.
- Як він?
- Добре. Стабільно. Чекає тебе.
- Буду через тридцять хвилин.
- Але...
- Я сказав, буду! – Гаркнув Лекс, майже сідаючи за кермо і натискаючи на   газ.