Викрадач мого серця

Глава 87

Я не відповіла. Лекс помовчав кілька хвилин і продовжив, ніби розмовляючи сам з собою.
- Я сказав Дему, що я твій брат. Я думав зненавиджу його з першого погляду, але... виявляється, він непоганий хлопець. Знаєш, він полагодив мені машину. Так, виявляється у нього золоті руки. – Сльозинка зірвалася з моїх вій і розбилася об приладову дошку. Я стиснула руками край куртки. Я не знала цього.
- Так, я ненавиджу лагодити що-небудь. Зате я чудово готую, цього ти у мене не віднімеш. – З моїх губ зірвався нервовий, здавлений смішок.

 – Дем, він дивакуватий. Нічого не їв кілька днів, довелося годувати силою. А ще ми говорили про тебе.

 Я проковтнула і відвернулася.

 – Господи, хлопець обожнює землю, по якій ти ходиш. Я думав, що збожеволію, поки пережив ті його одкровення. Ліна, ми дуже погано чинимо, що обманюємо його.
- Я розумію. — Я відкинулася на спинку сидіння і закрила обличчя руками. 

-Але поки що не можу тобі нічого сказати. Не тисни на мене.
- Добре. — Лекс примружився. - Але я більше так не можу. Не можу бути поруч з тобою, мила. – Він не витримав і потягнувся до мене. Дбайливо забрав мої руки від обличчя й притиснув до своїх губ.

- Дуже болісно для мене це... вибач. Нам треба мінімізувати особисте спілкування, поки ти не розберешся в собі. Я не звик приховувати своїх почуттів. Все або нічого, ти ж знаєш мій принцип. Я більше не буду бігати, як собачка біля тебе, чекаючи милостей від природи. Я не кину тебе, ми доведемо до кінця цю історію, і, сподіваюся, витягнемо Дема з халепи. А після – ти озвучиш своє рішення. Я буду чекати.
- Спасибі, Лекс. Я тебе зрозуміла. – Він знову завів мотор, і ми поїхали вперед, не дивлячись один на одного. Наш час був на межі, болісно танув, та мені чогось було так боляче...

Ранок, квартира Лекса...

Лекс, попрощавшись з Ліною, поїхав додому. Вірніше, куди додому? В квартиру, яка в ту першу ніч прихистила їх з Ліною. Ледве повернув ключ в  замку, як серце збилося зі звичного ритму. Всі спогади в шаленому танці закружляли навколо. Він зробив глибокий вдих, і увійшов. Все в цій квартирі нагадувало про неї. Про Ліну і про той нічний поцілунок. Відкинута толстовка Ліни на порозі, ось чашка, з якої вона пила... Лекс майже загарчав, і пройшов на кухню. Там дістав з холодильника воду в пляшці й довго, жадібно пив. Потім зім'яв пляшку в кулаці, щоб несамовито жбурнути через всю кухню. Дзвінок міського телефону змусив його здригнутися всім тілом. Ніхто не знав його номер. Ніхто, крім...
- Денвер?
- Так. Я вас слухаю. – Вдих, ще один.

 «Ти думав, у казку потрапив, Лекс?» - подумав він сам собі, - «Вирвався в відгули? Ні, ти забуваєшся. Твоє справжнє життя – за межами цього міста. Дитинство скінчилося, і дитячі ігри теж. В тебе тепер зобов'язання перед командою. Перед довіреними тобі людьми, ти володієш їх життями. Ти тепер командир, а не закоханий школяр. Ти звинувачував сьогодні Ліну в нещирості? А сам ти чим краще? Ти сказав, що ти насправді займаєшся, чим заробляєш на життя? Звідки ті гроші, якими ти сплатив заставу за Дема? Ох, Лекс, ти як ідіот, ще смієш мріяти про цю чисту й наївну дитину? Ні, ти повинен її розповісти всю ситуацію і передати з рук на руки Дему. Він потурбується про неї. А ти лише обтяжиш її на жалюгідне існування, коли вона буде чекати тебе з чергового відрядження, і не знати, чи принесуть їй повістку сьогодні про твою смерть чи ні. Ти хочеш їй повторення долі твоєї матері?..»
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше