Глава 80

Машину лагодити вирішили в гаражі, щоб не замерзнути на відкритому повітрі. Спільними зусиллями доштовхнули до гаража і прикрили двері. Лекс ввімкнув яскраве освітлення і калорифер, тому від цього освітлення закрите приміщення гаража стало швидко нагріватися. Незабаром там стало жарко. Обидва хлопці синхронно скинули светри, і залишилися в футболках. Дем повністю поринув у вивчення мотора, такий же педантичний, як і при програмуванні. Лекс допомагав по дрібницям,  й часто відходив попити водички.
- О, здається, я зрозумів у чому справа! – Вигукнув Дем, занурений в роботу. Пройшло понад дві години. Лекс чув це вже втретє. Надія на успіх почала танути. Лекс трохи нервово допив пляшку мінералки й скинув з себе спітнілу футболку.
- Зроби перерву. Не заганяй себе.
- Фух, як жарко. – Дем відійшов від карбюратора і приклався до пляшки води.
- Ну, так скидай футболку. Чого соромишся, всі свої. – Усміхнувся Лекс і не звернув уваги на смикнувшогося, як від удару, Дема.

- Не варто. – Тихо промовив він і відвернувся.

А Лекса ніби понесло.
- Давай, ти чого? – Він жартома схопив за комір старої, майже прозорої футболки, і тканина від незручного руху Дема подалася і тріснула. І сповзла з плечей. Оголюючи спину, суцільно вкриту давно загоївшимися шрамами й рубцями від ударів.
- Ох, твою ж мати... - Лекс відсахнувся. Дем не зрушив з місця, тільки все його тіло ніби закаменіло. Безневинний жарт вилився в таке... голова йшла обертом.
- Стандартна реакція. – Якимось не своїм, млявим голосом промовив Дем. – Тому я волію не роздягатися на людях. Знаєш, не хочеться лякати людей.
- Я не переляканий. – Лекс вже взяв себе в руки й просто обійшов Дема, щоб встати напроти. – Гей, я віддаю перевагу, коли розмовляю, дивитися співрозмовнику в очі.
- Не про що тут говорити. – На вилицях Дема спалахнули червоні плями. – Хочеш поцікавитися, як інші? Почути пікантну історію?
- Ні. – Неголосно промовив Лекс. Але Дем продовжував, дивлячись крізь нього, ніби не чуючи Лекса, знову поринаючи у вир спогадів.
- А ніякої історії немає. Пам'ятаєш, ти запитав там, в спальні, що було для мене найстрашнішою карою в дитинстві ... думаєш не включати комп'ютер? Ні, Лекс. Те, що ти бачив тільки що, ось результати покарань мого дитинства і юності. Ти назвав мене дитиною сьогодні, але я ніколи й не був дитиною. У загальноприйнятому сенсі цього слова.

- Я занадто рано подорослішав, щоб вижити. Сьогодні, коли я побачив твій вираз обличчя, коли футболка сповзла з моїх плечей, то саме ти здався мені дитиною. Ти завжди з такою теплотою говориш про батька. Я впевнений, у вас з ним хороші стосунки. Я навіть зараз трохи заздрю цьому. В мене було не так. Я постійно не дотягував до його золотих стандартів. Я постійно робив щось не так. Смішно, але коли ти заговорив зі мною сьогодні строго, я автоматично зробив все, що ти сказав. Я просто не зміг би не послухатися. Мене не так виховали, розумієш, Лекс?
- Навіть дуже добре розумію. – Гірко озвався Лекс і присів на якусь бочку поруч. – Мені шкода. Прости мене.
- Не виправдовуйся. Ти нічого такого не зробив. Мої однокласники, наприклад, бачили. І сміялися. Я так і не навчився повністю приховувати від них це в ті дні, коли... - Дем осікся.
- Коли він бив тебе? – Похмуро уточнив Лекс. Дем тільки кивнув.
- Одногрупники, колеги, ніхто не в курсі.
- Значить мені пощастило більше. – Лекс зітхнув. – А вона?
- Еллі? Так. Теж вийшло випадково й некрасиво, але вона знає.
Лекс не знав, що на це все сказати. Дем виглядав таким нещасним, як хлопчисько, якого спіймали на крадіжці яблук.