Глава 60

Лекс давно не згадував про цю скриньку. І зараз йому відчайдушно захотілося побачити це намисто. Він усміхнувся сам до себе, піднімаючись з колін, і відправився в кабінет батька, що був у сусідній кімнаті. Ось і він, стіл, замкнений на ключ. Але дерево старіє, як і люди. Вистачило одного різкого ривка, і ящик відкрився. Не дивлячись, Лекс понишпорив там рукою. Пальці, як і тоді, натрапили на холод металу, і по спині  пробіг холодок. Спочатку він дістав пістолет.

 В дитинстві якось не замислюєшся, навіщо батько тримає в закритому ящику скриньку з пам'яттю про матір і пістолет – зовсім поруч. Лекс примружився і клацнув запобіжником, подумки сподіваючись... на що? Що це всього лише страшна іграшка? Але ні. Пістолет наїжився зарядом. Господи, який цинізм, тримати заряджена зброя в будинку, де ти живеш з сином. Навіщо?

«Ти й сам знаєш відповідь, син. Ящик столу завжди замикався на ключ, а у дитини бракує сил розкрити його, як у молодого чоловіка, який зробив це сьогодні. А навіщо? Ти й сам знаєш відповідь. Якщо стане нестерпно боляче, обірвати життя в один момент, стискаючи в руці намисто і бути ближче до своєї покійної дружини, любов до якої так і не згасла з роками».
Не обірвав. Батько знайшов у собі сили почати життя наново. Закохатися й одружитися з іншою жінкою. Негарно так робити, але... почуття не підробиш.

Але зараз Лекс відчував зневагу й образу на батька, який зрадив пам'ять його матері. Матері загиблої із-за свого чоловіка, із-за чортової роботи та надсекретного проекту "Вендета". Не мама потрібна була колумбійському мафіозі. А можливість прибрати з дороги, відвести від справ його батька. І у нього це блискуче вийшло виконати.

Але... минуло багато років і Лекс вже не той самовпевнений хлопчисько. Він чоловік, він закоханий. І він починав розуміти батька, нехай не прощати, але розуміти...
Лекс поставив пістолет на запобіжник назад і взяв в руки скриньку. Намисто лежало там, все так само світилася золотом і медом у тьмяному світлі настільної лампи. Він проковтнув, провівши пальцем по камінню.
- Колись я подарую тебе Ліні. Коли прийде час.

Лекс дбайливо поклав речі назад в ящик, і як загіпнотизований, дивився у свій мобільний телефон, який він залишив на столі. Лекс знав, що повинен зробити, але у нього не вистачало впевненості й сили. Занадто багато для одного дня , і повернення додому, коли його практично викинуло з одного світу в інший, цивільний, такий чужий і незвичний. І Ліна біля порога, дар богів або їх запізніла помста? І батько, зовсім поруч, на краю міста, десять хвилин їзди на машині. Але куди там... він навіть не міг зробити перший крок і подзвонити.