Глава 43

Я ковзала по мокрій дорозі, і молилася, щоб він мене не наздогнав. Але Дем не побіг слідом. Серце виривалося з грудей, я дихала важко, але бігла, сама собі нагадуючи звіра в якого ось-ось вистрілять. І тут вдалині пролунав гуркіт грому. Вдарила блискавка і я мимоволі скрикнула, ковзнувши за ріг найближчого будинку, але не витримала і визирнула із-за рогу та заціпеніла.

«Здається, я все-таки потрапила у свій сон. Кошмар ожив і прийшов за мною», — подумала я. Тут було від чого злякатися – темно-синє  небо. Офісні будівлі немов уламки щелепи гігантського звіра, у далечині приховані високими шелестким листям дерев. Мокра темно-сіра дорога. І... довга  вантажівка, незрозуміло звідки взялась в межах міста, що світиться вогнями, як новорічна ялинка. Довга та велика вантажівка, геть відтинає мене від Дема.

Хвилина, друга, третя.... час ніби перетворився в мед і краплями стікав по краю банки. Я затамувала подих. Вантажівка проїхала повз, і знову залишилися лише жовті очиці ліхтарів і Дем, все до болю нагадало того хлопця, зі сну, що стояв зараз посеред дороги й дивився прямо на мене. Дивився, але не бачив...
 

Я майже бачила безтілесних привидів, тіней, що вилися навколо нього, вкриваючи мене від його погляду. А Дем, зовсім як я нещодавно, заціпенів і не рухався з місця. А може він просто чекав, який я зроблю наступний крок? Назустріч до нього або? Я злякалася. Ганебно злякалася і майже повністю сховалася за стіною будинку, в глибині душі розуміючи – він не піде шукати мене. Він прийняв мій вибір. Дем занадто гордий для того щоб ось так принижуватися. Хвилина, друга, третя... і він повільно відвернувся і пішов назад, до краю дороги. Не озираючись, повертаючись назад. Він немов потихеньку пропав на моїх очах. Танув, як та картонна фігура з мого сну. Хвилина, друга, третя... Дем зник повністю. Розчинився у темряві ночі. І світ миттю спорожнів. Пітьма накрила мене покривалом, дощ посилився, але мені було вже всеодно. З мене ніби викачали все повітря та обрубали канати. І я летіла без страховки у прірву, одна. З хрипким стогоном я повільно опустилася навпочіпки й з'їхала спиною по  стіні під'їзду, ховаючи обличчя в долонях.