Глава 40

Я не знаю чи чує він мене, чи  бачить? Його очі немов скло, чим ближче я підбігаю до нього... але я серцем відчуваю, що мені треба встигнути добігти, взяти його за руку, і тоді страшне закляття пропаде, і нам явиться  диво, те саме, яке ми чекаємо з самого дитинства. Ми доторкнулися до нього в той момент, коли знайшли один одного, коли Боги спали, але... але потім, як сказав Дем, ніякого дива для таких як ми, і Боги прокинулися, і наслали на наші голови всі можливі кари, щоб знищити той нереальний зв'язок, більше не підвладний нікому – ні Богам, ні людям, ні нам самим. Ні Землі, ні Небу...
- Ні, ні, у вас не вийде... Ви не заберете в мене його... — Ось такі слова проти моєї волі зірвалися з моїх губ, і вдарила блискавка, розколюючи асфальт між нами. Дем так і не поворухнувся... розколовся  асфальт, тріщина почала розповзатися, а дощ посилився, перетворившись у зливу. Я промокла до нитки, впавши на коліна, і схопившись за край асфальту, заглянула вниз. Я побачила там темряву та порожнечу. І там відкриту могилу.... я заридала в голос, закривши руками обличчя, щоб не бачити цього, не бачити його там....
Дощ не зменшувався, але щось невловимо змінилося навколо. Прошелестів шинами чергова вантажівка, обдавши мене потоком вітру в спину. І я відкрила очі, повільно піднімаючись з колін. Час ніби повернувся назад – та ж дорога з рідкісними ліхтарями, схожими на жовті очі диких незвіданих звірів.

 Асфальт, знову цілісінький, сірий, мокрий від зливи, з білою розміткою. Дерева і лісосмуга по краям дороги. Темне небо і нереальна тиша. І Дем – так само далеко, як на початку шляху. Але прямо навпроти мене, ніби чекає. Розмита від сліз і дощу фігура. Я з побоюванням зробила крок вперед, потім другий. Ноги мене не слухалися, пішло відчуття свинцю і болю, опору моєму шляху. Я пішла, чомусь злякано і повільно, вперед, до нього, до Дема. А він, як і раніше, не зробив жодного кроку назустріч...

Я підходила все ближче і ховала очі, я ніби боялася дивитися – на нього, на його обличчя,  в очі... і не дарма, як відчувала. Коли підійшла занадто близько і простягла руку, мої кінчики пальців торкнулися холодного, розмоклого картону. Я підняла погляд і заціпеніла. Переді мною стояла не людина, а  фігура, майстерно вирізана з картону, і розфарбована. Картонна фігура Дема, в людський зріст, але млява, всі барви зблякли від дощу, і зараз, підтікали...чомусь фігура виглядала подвійно гротескно. Пам'ятаю, я закричала і відсахнулася назад. А фігура почала стрімко зіщулюватись і танути, як папір, який поливають водою, а той  розмокає і тане... незабаром біля моїх ніг лежала лише купка розм'яклого паперу, замість людини.

Я відкрила рот, щоб закричати, але з моїх губ не зірвалося ані звуку – в обличчя било яскраво-жовте світло фар вантажівки, яка  їхала на повній швидкості мені назустріч. Я немов стала Демом – скляні очі, не маючи сил зрушитися з місця. Мене тримала сила, яка вище мене, вище його.
«Даремно ти намагаєшся чинити опір!» — Пролунав голос із небес, що дуже схожий на тембр юриста, з яким я нещодавно мала продуктивну розмову. –«Чому бути, того не минути! Змирися!»
- Ні! Я не віддам його. Я буду боротися! І дістану право на щастя!
«Хочеш битися з вітряними млинами? Твоє право... але не забувай, що Дон Кіхоти довго не живуть. Хіба що станеться диво»...
- Скажи, ти віриш у диво, Еллі? - Голос з небес невловимо трансформувався в голос Дема і тут вантажівка стикнулася з моїм тілом. Я не встигла закрити очі й відчула, як гігантська машина промчала крізь мене. Ніби я вже не я, а безтілесний привид. Але не збитий цією вантажівкою вночі.