Глава 39

Мила мама, із-за мене ти навчилася брехати. І не питати, що відбувається, у своєї змарнілої дочки, з синцями під очима. Дочка не спить ночами, дочка думає про нього, дочка бігає по лабіринту в пошуках виходу, якого немає. Дочка потрапляє в пастки, розставлені чужими руками. Дочка так хоче мати хоч краплю магії, як у тих книгах, що так любила читати у своєму минулому житті. Або хоча б сподіватися на диво.

***

Я закрила очі, і в голові зазвучав голос Дема: «я теж тоді сподівався на диво. Сподівався відчайдушно, коли машина пішла юзом, коли закричала Ксана, коли дерево виросло перед нами... але життя навчило мене ще в моїх п'ять років – немає ніякого дива для таких, як ми. Невдах, зазначених самою долею. На цій Землі чудес не буває, правда, мила?»
З цим тихим, ніжним, таким рідним голосом у вухах я і заснула. Вірніше, провалилася, як Аліса в кролячу нору, у свій перший і останній кошмар. Він не був схожий на інших своїх побратимів.

Якщо інші погані сни проходили, як подих вітру, то цей кошмар запускав свої липкі слизькі руки, обіймаючи моє тіло. Він обвивав груди, не даючи навіть зітхнути. Я могла тільки хрипіти й вириватися, але кошмар так просто не пускає своїх жертв. Я досі відчуваю його зелені тремтячі, як кисіль  лапи, на кожному міліметрі моєї шкіри.

***
Сьогодні вночі мені приснився сон...

Пустельна широка дорога, можливо, навіть траса, з рідкісними ліхтарями на узбіччі. По боках лісосмуга. Над головою – похмуре темне небо. А під ногами – сіро-чорний асфальт з білою розміткою. Так, це траса, сумнівів немає. Тільки машин чомусь немає та йде дощ. Спочатку дрібний, накрапає потихеньку, я відчуваю його на своєму волоссі, обличчі, наче течуть сльози. Але мені не холодно, я ніби когось чекаю, стоячи посеред дороги. Мені назустріч їде машина – якась вантажівка, галаслива і незграбна, схожа на жука.

Вона світить габаритними вогнями прямо мені в обличчя, але проїжджає повз. Я не боюся, що мене зіб'ють, я нічого не боюся, тільки рефлекторно моргаю, тому що світло від фар сліпить мені очі. Потім на дорозі знову нікого. Тільки навпроти мене з'являється до болю знайома постать Дем. Він стоїть далеко, але прямо навпроти мене, і, здається, дивиться мені в очі, і мовчить. Я кричу, кличу його, від крику  голос зривається, і я тільки хриплю, але він не чує. Так само стоїть, як укопаний, вдивляючись в мою фігуру, як я в його. Тоді я роблю крок, ще один, мої ноги немов налиті свинцем... але перемагаючи біль у ногах, я біжу до нього, біжу, щоб бути ближче.

 Ось вже все чіткіше видно обриси фігури, видно навіть його чубатий мілірований чуб, чорні джинси та чорну сорочку, яка обліпила його із-за дощу, який, до речі, посилюється. Я стаю  ще ближче... бачу його біле, майже крейдове обличчя і потемнілі від напруги або інших емоцій — очі, його м'язи, налиті силою, його кулаки стиснуті від відчаю. Я бачу людину, яка не може здвинутись з місця, хоча докладає всіх зусиль, щоб досягти цього. Він хоче зробити крок, до мене, назустріч, але не може, не може... та я кричу, кричу йому з усіх сил, не звертаючи уваги на те, що з моїх грудей виривається тільки потворне шипіння.