Глава 36

За кілька тижнів до зустрічі Вероніки з Еллі в парку...

Вероніка вже биту годину сиділа в дешевому барі, мружачись від неонових ламп, що б'ють по очах, і нетерпляче качала ногою. До неї вже п'ять разів спробували підкотити чоловіки невизначеного віку і неохайної зовнішності, але кожен раз вона вміло відшивала їх. Голова під чорною синтетичною перукою нестерпно свербіла. Але... гра, безумовно, вартувала свічок. Колега Дема розповів про відкриту на роботі справу про промислове шпигунство. І Вероніка зрозуміла, що у неї з'явився шанс зловити Дема на гачок.
Через треті руки Вероніка майже випадково дізналася, де мешкає найкращий фальшивомонетник і фальсифікатор документів в їх місті. Звичайно, в столиці зробили б швидше і дешевше, але навіщо ризикувати, кудись їхати, світитися? І вирішивши спробувати удачу, Вероніка, проявивши чудеса маскування, і взявши чимало грошей для авансу, які надійно сховала під силіконовими грудьми, вирушила в бар, де Крістофер – той самий умілець з золотими руками. Але то інформатори набрехали, то Кріс просто запізнювався, його не було.

 Вероніка зажурилася і замовила собі випити, твердо вирішивши сидіти до переможного. Їй потрібно було підробити фотографії. Бо інакше весь план загрожував розлетітися під три чорти. І десь через півтори години й ще двох келихів віскі, «пацієнт» з'явився. Причому не один, а в компанії трьох товаришів йому до пари. Вероніка просяяла, кинула бармену велику банкноту з вигуком: «здачі не треба» та вирушила на полювання. Їй всього лише треба було виманити Кріса на приватну розмову. А там уже справа пішла веселіше. Вже вона б знайшла чим зацікавити умільця фальшивомонетника – дарма чи що стільки грошей з собою взяла.
- Здрастуй, люба! – Вероніка підійшла до об'єкта і з придихом привітала його. – Тебе випадково не Кріс звуть?
До красеня Крістоферу явно було далеко. Але ось при звуках свого імені він напружився.
- Можливо, а що? Хто тебе послав? 

Вероніка почала мукати щось нечленороздільне. Вона була не готова до такого повороту подій. А Кріс, схоже, був комусь винен, тому що спробував швидко втекти , не прощаючись. Але Вероніка не могла допустити цього!
Брудні пластикові столи – сірі, в цяточку. Сільнички явно пам'ятають Царя Гороха, а серветок і слід прохолов.  Пиво, яке замовили друзі Кріса пахло кислятиною, його запах долинав навіть на відстані до Вероніки.
«Боже, як я низько впала», - подумала Вероніка, збираючись з духом.
- Мене ніхто не послав! Я нова, е-е... подарунок закладу для тебе. – Здається, їй вдалося здивувати фальшивомонетника. Його очі вилізли з орбіт, а його друзі захоплено заулюлюкали.
- Ого, круто, а може ти до мене йди сюди, ціпонька? Навіщо тобі він, якщо поруч я?
- Він – сотий відвідувач закладу за сьогодні. – Гордовито стулила губи Вероніка. – Ось приходь завтра і можливо тобі пощастить.
«Цього ще не хватало, старий козел, ти себе в дзеркало бачив?» - Вероніка почала злитися. Але Кріс просік фішку і схопив її за лікоть.
- Сотий, кажеш? Ну так пішли усамітнимося і відзначимо!