Глава 33

У моєму  роті пересохло, а долоні навпаки, спітніли. Але я не могла зрушити з місця, ухилитися від її тихого зміїного шепоту, що немов гадюка повзала мені у вуха. Вероніка сприйняла те, що я заціпеніла, як недовіра.

- О, я розумію твої сумніви. І правильно, ми ж не сердечні подруги, з якої радості тобі довіряти мені беззастережно? Потрібні докази. Я подбала про них. Дивись. – І вона розкрила сумочку, з якої випурхнули яскраві фотографії, більше схожі на зграйку безтурботних метеликів. Фото розлетілися по лавці, і я побачила знайомі очі, ніс, вперте підборіддяруки, передають флешку і папери з кресленнями якимось людям. Фото із прихованої камери, не інакше як тут працював профі. О, ці очі, так несхожі на Дема. Очі його брата—Алекса. Я б втратила свідомість, якби мала на це право. Але замість цього, я тупо перегортала фотокартки, а бачила посмішку Алекса, обнімавшого свою дочку Машу. Алекса, підкинувшого неприємності своєму братові. Алекса, що дзвонив і переживав, як ми добралися додому, після невдалого Дня народження. Алекса, який так пристрасно цілував дружину, коли думав, що ніхто не бачить... на моїх віях повисла сльозинка. Сльози – символ слабкості. Я не можу собі цього дозволити. Тільки не зараз. Це не помилка, це зрада і підстава, холоднокровна, заради грошей. В моїх вухах зазвучав голос Дема, який розповідав про те, що віддав другий ключ від своєї квартири Алексу.
 

***

Клац, клац. Черговий спогад, який послужливо підсунула мені пам'ять, було, як я, клацаючи ключами від дверей, увійшла у квартиру до Дема, поки він був на роботі. Я хотіла влаштувати йому сюрприз і спекти пиріг з м'ясом. А у квартирі вже був Алекс, він щось перебирав на столі Дема і здригнувся, коли я увійшла. На тому ж столі, крім паперів і грошей, завжди валялися дублікати ключів з роботи. Вероніка права, Дем часто ночував на роботі й зробив собі дублікат... а Алекс тоді що? Дублікат дубліката... перед моїми очима стояла його  особа і щось крихітне, що він стискав у кулаці. Що це було? Ключі, флешка? Я тоді не звернула уваги, але моя фотографічна пам'ять не підводила, зараз так безжально гортаючи кадри.. клац, клац. Я майже реально представила, як Алекс, крадькома, проходить офісними коридорами фірми, де працює Дем, як завантажує його комп'ютер, як викачує файли й продає, зливає їх конкурентам. Все на продаж. Сім'я, честь, родинні зв'язки... честь, совість, чи є в Алекса такі поняття?! Я відчайдушно замотала головою й прокинулась, неначе від сну. На мене запитально дивилася Вероніка. Не квапила, тільки щільніше запахнулась в мишаче своє пальто. Я мовчки простягнула їй фотографії.
- Що ти вирішила?
- Яка ти швидка. – Недобре посміхнулася я. -Почекай святкувати перемогу. Мені потрібен час.
- Час у тебе є. Тільки трохи. І врахуй, якщо ти запитаєш у Дема щодо Алекса, то вгадай, що він на це відповість?
- Він мені повірить.
- Я не сперечаюся. Якщо треба, ти накопаєш і надасиш ці самі фото, як докази. Ось тільки подумай, що вибере Дем? Здасть брата поліції? Чи візьме провину на себе і відправиться у в'язницю за нього? – Я  заскрипіла зубами.

Мій Дон Кіхот з самого дитинства б'ється з вітряками. Вероніка блефує, звичайно, але вона і сама не розуміє, як права. Вона попала з Алексом в саму точку. Дем вже втратив близьку людину. Він не захоче втрачати й брата... нехай навіть той поводився як покидьок.
- Ще побачимося, нечепура. Якщо ти його любиш, ти приймеш правильне рішення. Не шукай мене, я сама знайду тебе. І виберу місце і час зустрічі, ти зрозуміла мене? Подумай... — Вероніка пішла, сіла в машину, а я знесилено опустилася на лавку, стискаючи руки в кулаки. Все так безглуздо... а вітер вже не обпалював щоки, мокрі від сліз, він немов ласкаво гладив, шепочучи: «подумай»...