Глава 31

Мені пощастило, не одна я почула шум покришок.

Інстинкт самозбереження іноді працює так дивно. Мати підіймає зламане дерево, яке раніше і не зрушило б з місця, і витягує своє дитя цілим і неушкодженим.

Так і тут – все, що я відчула, це дуже сильний удар убік, і як тіло обпік гравій доріжки.

Я покотилась стрімголов, в обіймах  з Демом, а машина, тим часом, навіть не рипнувши гальмами, пронеслася повз нас.

- Ти ціла? – Він допоміг мені сісти й обтруситися.

Дивно, але від удару залишилася всього пара подряпин і синяк проступав у районі ребра. І все.

Ніде нічого не боліло. Тільки в очах стояло те прокляте, мертве та біле світло фар.

Я моргнула, але світло нікуди не подівся. Воно врізалось в мою пам'ять, як лезо, і потім ще не одну ніч буде переслідувати мене в кошмарах.
- Так, а ти?
- Звичайно, куди я подінуся? Я ж просто стрибнув на тебе, не думаючи. Я навіть не бачив, не знав що відбувається. Я почув цей шум і далі мозок відключився, і тіло спрацювало саме.
- Тобі пощастило, твоє тіло розумніше, ніж моє. – Гірко усміхнулася я. – Хоча так, мозок у мене теж відмовив.
- Ти бачила, хто був за кермом?
- Ні. – Крихітне зволікання підвело мене. Але що я могла сказати?

Що це була Вероніка, його колишня пасія? І щоб він зробив? Це не хлопець, якому можна піти набити морду, це набагато складніше. Я раптом почала розуміти жертв зґвалтування.

Йти кудись, доказів немає, щось говорити, пояснювати, наче в грязі вивалятися. Мені здалося, що Дем теж подумав про це. Він би пішов, але не хотів наражати мене такому випробуванню.

Тому тільки промовчав, знизав плечима. Раптом, звідки ні візьмися, вітер жбурнув мені в обличчя жменю піску. Якось по-дитячому захотілось заплакати, але я мужньо стримала сльози.

Наслідки шоку починали позначатися – затремтіли ноги, але я не хотіла розклеїтися прямо на вулиці. Та й перебувати в цих районах ставало просто небезпечним.

Знову почав накрапати дощ, ледве-ледве, але я мовчки простягнула Дему руку, і  він провів мене додому.