Глава 30

Я ніколи не відносила себе до любителів екстриму. І не страждала, якщо чесно, від цього. Так, я багато читала про дівчат, які легко стрибають з парашутом, ганяють на байках, або входять в клітки до диких левів в цирку. Ну добре, останнє трапляється нечасто. Але бувають дівчата дрессирувальники, вірно? Однак, сама я була скоріше тихим домашнім кошеням, ніж дикою левицею, і зовсім не хотіла собі іншого життя. Але доля сама все вирішила за мене...

За розмовою ми з Демом подолали майже половину шляху до мого будинку. Все було так по-доброму, він тримав мене за руку і розповідав про те, що попередня розробка компанії «Технотек» – якась комп'ютерна гра, посіла сьоме місце на ринку ігор у Європі й зупинятися на досягнутому вони не мають наміру. Я слухала і кивала, зрідка закидаючи голову, щоб помилуватися зірками на вже майже нічному небі.

Легкий вітерець куйовдив моє волосся, а навколо панувала така тиша, якщо не рахувати наші голоси , було навіть трохи страшно. Ми проходили через майже безлюдні квартали – тут стояли напівзруйновані приватні будинки, в яких уже давно ніхто не жив. Взагалі, ми частенько тут гуляли, але в основному при світлі дня, а зараз ці кам'яні коробки  виглядали злегка страхітливо. Десь удалечині загавкав собака, і мені стало трохи спокійніше. Смішно, але така тиша навколо мене лякала, і тільки тепло людського тіла, руки Дема, заспокоювало мене, він так міцно стискав мою руку, не дава мені впасти в паніку. А може це включилась інтуїція? Тільки я в черговий раз її не послухала. Знову гавкіт собаки, тільки вже ближче. Чи це вже інший пес? Я не встигла додумати цю, нічого не значущу фразу, як Дем сказав:
- Зачекай хвилину, мені треба відійти. - І зник у двох кроках, за стіною будинку. І тут я почула шум покришок авто. В обличчя мені ударило сліпуче біле світло фар, і я раптом заціпеніло, як заєць на трасі, у двох кроках від смерті, не мала сили  зрушитися з місця. На мене їхав автомобіль, саме на мене, не вбік, водій не намагався скрутити. Він вжебув дуже близько, і час раптом змінив свій хід, кожна секунда розтягнулася у вічності, потекла так повільно, немов масло по теплому металі, повільно..

Я б не встигла відскочити, для цього слід було скинути окови шоку і діяти, а не стояти, як жива мішень, вдивляючись в лобове скло і бачачи непокірне біле пасмо волосся, що нависло на лоба і божевільні жіночі очі. Я читала про таке в любовних романах, дивилася у фільмах жахів, але не вірила, не вірила, і ніколи б не повірила, що таке буває в житті. Господи, та розкажи я це кому завгодно, хто б мені повірив?! А внутрішній голос прошепотів : «Ті, хто повірив, були би вже мертві, коли вони ось так, стояли посеред дороги, остовпілі, і не встигнувши помолитися, йшли у світ інший. Тому що розум працює все-таки з запізненням, а тут – кожна секунда на рахунку»...