Глава 25

Минуло близько пів року після нашої першої зустрічі з Демом...

Життя увійшло у своє звичне русло, але казкова зустріч у Буковелі мала продовження і на Батьківщині. Додому молоді люди поверталися вже разом. Весна і літо пройшли в закоханості, нечастих зустрічах з Демом — я боялася бачитися частіше, я боялася закохатися і втратити голову, тому тримала дистанцію. Але Дем був не з тих, хто так просто здається... І ми почали з ним зустрічатися.

***

Ця осінь видалася не правдоподібно теплою. Кольору меду і паленого цукру. І солодкою, ніжною, як шоколад на губах. Так і тягне облизувати  губи, знову і знову. Я крутилася біля дзеркала, підбираючи собі наряд та образ. Останній експеримент з каре виявився не надто вдалим, і з того часу плойка стала моїм найкращим другом. Як і туш, якою я ледь торкнула вії, відтіняючи золотисті очі. Я фарбувалася і згадувала, як все починалося тієї зими, після Буковелі...

-Які в тебе очі... — раптом пригадалося наше повернення додому і майже незнайомий чоловік під вікном, з дивним ім'ям Дем. Так, так, той самий офіціант-рятувальник ніяк не хотів йти. І я вийшла до нього.
-Які очі? - розсміялася я тоді. Сподіваюся, як у тигра? Я читала, що у них теж жовті очі.
-Тоді вже скоріше як в оленя. -Засміявся він у відповідь, і я в удаваному гніві кинула в нього сніжок, який зліпила тільки що.
-Сам ти олень! 
-Бембі...  - Дем  не слухав мою балаканину, притягнувши до себе. Його губи потягнулися до моїх, але я швидко вивернулася з його рук, не як оленьабо тигр, а швидше, як вугор.
-А коли наступне побачення? - Він удав вигляд, ніби нічого не помітив. Ні моїх зрадницьки розчервонівшихся щік, ні блискучих очей.
-Побачення? Який ти швидкий! Увечері подзвони, тоді вирішимо!

Він і зателефонував, ввечері. І ми проговорили годин п'ять, не менше. Дем по телефону, Дем в нашому місті був зовсім не схожий на того мовчазного хлопця, з яким ми рятували людей у Буковелі. Він базікав про все на світі, особливо про роботу, аспірантуру, заглиблюючись у такі нетрі з програмування, що у мене волосся ставало дибки. Але мені чомусь те було не нудно слухати. Виявляється, він так заразливо сміється...
-Пробач, я тебе так завантажив. —В  кінці розмови Дем схаменувся, поглянув на годинник. Я лише усміхнулася, забувши, що через телефон цього не видно. Він же, взяв моє мовчання за невдоволення, вирішив виправдатися, і майже прошепотів:

-Вибач, я просто вже багато років так цікаво і довго ні з ким не говорив. Ні по телефону, ні в житті. Я сам шокований, якщо чесно".
-З чого ти шокований? Сподіваюся, не з мого мерзенного голосу ? —Засміялась я, і почула його знову цей щасливий сміх...

***
Я зітхнула і відклала пудру на туалетний столик, задумливо дивлячись у дзеркало. Я думала про те, що в ті хвилини Дем нагадував мені дитину. Трохи незграбного, сором'язливого, боязкого. І в той же час не боявся робити кроки вперед. Як дитина, яка ще нормально на ногах не стоїть, падає, але вперто рухається вперед, до своєї мети. Я була його метою? Безумовно. Чи розуміла я це тоді? Ні...