Глава 21

Очі Антона несподівано зло блиснули. Напевно, Дем і сам того не бажаючи, наступив на мозоль. І Антон відійшов від дверей під'їзду, підійшов до лавочки, нахилився над Демом і несподівано міцно схопив його за плечі – не за шию, а нижче, ближче до центру спини. Дема труснуло, як від удару електричним струмом. Він скочив, наче заведена пружина, і відштовхнув Антона – різко, хоч і не боляче, одним ударом в груди. Антон коротко розсміявся.
- Я не раз помічав в аудиторії, що ти не сприймаєш доторків до себе, я правий, Дамір? Ось і сьогодні вдень, і зараз...
-Яка Вам різниця?- Дем важко дихав, але мовчав, відчуваючи себе як у воду опущеним.
- Ось бачиш. – Задоволено зауважив Антон. – Не задавай особистих питань, якщо сам не готовий відповісти на такі ж. Всього хорошого, Дем. Здається, ти так себе називаєш поза межами інституту. Успіхів з кандидатською роботою...

***
Додому Дем повернувся не відразу. Щоб заспокоїтися, йому довелося ще пару годин поблудити по місту, щоб привести нерви в порядок. В голові лунали слова Антона – чудес не буває, у всякому разі для таких, як вони. Звичайних хлопців, схиблених на програмуванні, геніїв без гроша в кишені, задротів, які продають ідею за три копійки. Він високо цінував себе і задирав ніс перед Кірою? Хвалився, що не буде вантажником? Ха-ха. Дем викинув папірець з телефоном дядька Кирила і подзвонив другові, сказати, що він згоден на роботу. Остаточно і беззастережно. Найважчу і брудну роботу – тільки щоб заробити грошей і в результаті вирватися з цієї глибинки наверх.

Не шукати шанси, а самому їх робити.
Кирил невдовзі передзвонив і сказав, що забронював онлайн квитки до Києва, а звідти – поїздом до Львова. А там вже і на автобусі доберуться до місця призначення, їм не звикати. Розкішний готель чекає своїх негрів з плантацій, щоб догоджати своїм прекрасних багатим гостям.
- Колись я стану одним з них. – Скрипнувши зубами, промовив Дем. – Я це обіцяю.