Глава 12

Новомодний бар, нещодавно відкритий у місті, став поєднанням розкоші, несмаку і дизайну в стилі модерн. Сині, кольору електрик, оксамитові дивани в стилі рококо, сусідили з литими скляними столами досить сучасного вигляду. Високі стелі обвивали ліани з білого пластику, а величезний зал був розділений на зони – Лекс, наприклад, сидів у якомусь гігантському яйці та задумливо пив мінералку – він був за кермом сьогодні. Знайомі тусувалися трохи на віддалі. Він не хотів спілкуватися, йому потрібно було подумати. План народжувався не відразу. Він поступово вимальовувався, складаючись з диму від кальяну, котрий курила компанія поруч.

Дим заповнював простір білою завісою, пронизувався променями неону. Музика, на щастя, неголосна поки ще пульсувала з динаміків. Звичайний клубний вечір. Іван підійшов і пхнув його в бік, кличучи приєднатися до їхньої компанії. Троє хлопців біля барної стійки вітально махнули Лексу. Той кивнув у відповідь і пішов з Іваном в закриту зону, до решти. Тут зібрався весь їх чоловічий бомонд – чоловік п'ятнадцять, якщо не більше. Вони курили, сміялися, обіймали незнайомих Лексу блондинок з силіконовими губами й грудьми.
- Слухай, а ти ризикова людина? – Звернувся Іван до Лексу.
- Неа, в казино не граю і вам не раджу.
- Та я не про це. – Іван Надувся. Невисокий і худий, як тріска, в подертій футболці й дорогих кедах в поєднанні з підвернутими джинсами, він виглядав як хлопчисько поруч з Лексом, який плювати хотів на моду. Сьогодні Лекс надів модельні туфлі, він мав слабкість до дорогого взуття, і звичайні потерті джинси, що сиділи як друга шкіра. А ще тонку шовкову сорочку з хитромудрим візерунком, розстігнуту на грудях на два ґудзики.
- Он, бачиш Костю?
- Так, і що?
- Він побився об заклад, що пошле викладача, котрий його дістав і кине інститут до біса.
- Ого. – Лекс гордовито зігнув брову. – Похвально звичайно. А далі що?
- Татусь його з дому вижене, як пити дати. Він на свій Майбах об заклад побився!
- Що Костя курив, коли бився об заклад? – Посміхнувся Лекс. Тільки очі його не посміхалися. Іван, не звертаючи уваги, розповідав далі.
- З нашими хлопцями, з усією юрбою об заклад побився! Ну, з тими хто ставки зробив. Якщо він виграє, не злякається, то банк зрубає бабла. Майбах близько трьохсот тисяч, це того варте! Він за ці гроші зможе рік по світу блукати! Костя ж мріє про навколосвітню подорож...
- Дуже захоплююче, Вань. Але я інститут кидати не збираюся. Придумай що-небудь цікавіше, щоб позлити мене, а? – Взагалі Лекс не вірив у долю. Він не вірив, що історії вже прописані, що буває як у фільмах жахів – ти йдеш в темну кімнату, а звідти вилазить монстр. Навіть після смерті матері й свого чудесного порятунку Лекс навідріз відмовлявся вірити в долю. Але коли в одну секунду все так склалося Лекс потім часто прокручував у голові цей момент, як в сповільненій час у зйомці, слова Івана, його нахабну відповідь .