Глава 8

Той раз... минуле.

Мені нещодавно виповнилося дев'ять. Маленька дівчинка зі смішним хвостиком і ковзанами, я каталася кожен день по три години , а то й  більше. Я горіла цим, мені дуже подобалось. Навіть міцний хлопчина Лекс не витримав темпу і часто просто сидів на лавці, чекаючи, поки я скінчу тренування. А потім мене направили на якісь обласні змагання і дали мені напарника – мого однолітка. І він теж часто затримувався після занять, ми каталися вже й  без тренера — тренер зазвичай в цей час курив на вулиці й розмовляв з черговою. Нам, старанним дітям, давались іноді такі додаткові хвилини – пів годинки після занять, поки не прийдуть забирати батьки. І ми каталися удвох, а Лекс як завжди сидів, чекаючи мене.

Мій напарник втомився і почав робити помилку за помилкою. А потім коротко скрикнув і впав. Його нога вивернулася під неприродним кутом. Першим кинувся до нього Лекс, потім я. Ми розшнурували ковзани, зняли їх, а потім я, так само як і сьогодні, взяла його ногу у свої руки і смикнула. Так само сильно і дивно, як сьогодні. Потім ми перетягнули її моїм шарфом. І хлопчик прийшов на катання вже через тиждень.

Сказав, що нічого серйозного – легке розтягнення...
Я пам'ятаю, як плакала після того випадку, а Лекс мене заспокоював. А я боялася – незрозуміло чого. І розповіла йому про свої сни. Але, на щастя, такі випадки не повторювалися, до сьогоднішнього дня. І я забула... змусила себе забути про це. Тим більше, що через кілька років вже моя особиста травма повністю закрила для мене фігурне катання як захоплення і спорт. І я більше не катаюся, навіть на ковзанці, навіть для душі. Мені дуже сумно, я відразу згадую, що втратила. Лекс, до речі, теж кинув кататися — у нього просто змінилися інтереси, він просто виріс. Мені не хотілося згадувати той час.

- Перестань заморочуватися, Ліна. Я ж не кажу, що ти відьма. Я не вірю в магію, я вірю в талант. Ти не лікуєш дотиком, ти полегчуєш біль. Ти вміло вправляєш кістки. З тебе вийде чудовий хірург, якщо ти захочеш ризикнути. Або ж побоїшся зробити те, до чого в тебе покликання, закинеш справу?
І знову між нами запанувала тиша. Я просто не знала, що відповісти. Хоча, можливо Лекс і не чекав від мене відповіді. Невідомо звідки взявся вітер, та  змусив мене здригатися, було прохолодно. 
- Іди сюди. – Лекс посадив мене до себе на коліна і закутав у свій, вже неабияк пом'ятий піджак. Його підборіддя уп'ялося в мою маківку. Я вивернулася, щоб поглянути йому в очі. Він думав про щось своє, за роки нашої дружби я багато раз помічала, як він іде в себе, тільки в йому відомий світ. В той світ мені ходу не було ніколи... і від цього віяло холодом набагато більше, ніж від вітру, що зараз тріпав його чорне волосся, яке трохи відросло, і буле вже кучеряве на кінцях. Мені завжди хотілося запустити в них пальці, але я боялася. Я взагалі не могла розгадати секрет, як може одночасно і тягнути й відштовхувати одна і та ж  людина? Загадковий Лекс... закритий, як сотні дверей.
- Поцілуй мене, - раптом так наївно попросила я і побачила, як іскорки подиву блиснули в його очах.
- Про таке не просять, Ліна.

 Я майже фізично відчувала, як він зачинив переді мною всі ці двері. Прямо перед моїм носом – одну за одною. І почала закипати від образи й несправедливості.
- Таке не роблять, так? – Я чекала, що Лекс почне нести нісенітницю про вік і друзів до гробу. Але замість цього він розлютився – різко і непередбачувано, на рівному місці.
- Чого ти добиваєшся, Ліна? Ти воркуєш про те, про що сама не маєш і найменшого поняття! – Його слова попали прямо мені в серце.