Глава 7

Я з острахом пішла туди, а Лекс пішов за мною.
Ми жили з ним в чудовий час, коли під'їзди ще не закривалися на кодові ключі, а деякі дахи, десь на десятих поверхах часто були відкритими... Лекс повів мене якраз на такий дах.
- Боже, як гарно! – Ахнула я, і безстрашно підбігла до краю. Висоти я не боялася, так що із задоволенням дивилася вниз і вперед. Лекс вибрав незвичайний дах – крайній будинок перед озером. Жодних багатоповерхівок попереду – лише спокійна озерна гладь, обрамлена очеретами. Далеко і збоку починався ліс. А ще далі, по той бік озера, місто розсипалось на мільйони вогників чужих вікон, що майже зливалося з небом, так само густо посипаний зірками. Я не вірила, що бачу таку красу, що поруч Лекс, і він сам захотів мені все це показати...
- Тут нас ніхто не потривожить. Сідай. – Лекс скинув свій дорогий піджак додолу, і я підібрала спідницю, скинула обридливі туфлі, перш, ніж сісти поруч з ним. На цьому даху абсолютно не було вітру, і навіть мої оголені плечі в цьому платті не покривалися сиротами. Але Лекс все одно обійняв мене, притягнув до себе, і я закрила очі, подякувавши всіх Богів, за те, що вони дали мені шанс. Навіть не просто шанс! А всі карти в руки. Лекс так давно уникав мене, а тепер сам тягнеться, щоб стати ще ближче...

***

Але ідилію порушила я сама, своєю незграбністю. Я заворочалась в його обіймах і ненароком штовхнула у хворе плече, він зашипів і сіпнувся. І настрій, що запанував між нами на цьому даху, раптом різко змінився. Починалась справжня казка та  романтика, немов реальність десь не тут. Але я лажанула,  штовхнувши його в плече.
- Як ти себе почуваєш? – Несміливо запитала я. Лекс знизав другим, здоровим плечем.
- Та нічого. Жити буду. Але Ліна, давай поговоримо...
- Про що тут говорити? – Я відвернулася так різко, що мої волосся легенько хльоснули його по щоці. – Ти ж сам все бачив.
- Ліна. – Він легенько постукав він по моєму плечу. – Подивися на мене, дівчинка. Не відмахуйся від дійсності, як ти любиш це робити. Давай я розповім тобі правду, тут же тільки ти і я,  Добре?
- Добре.
- Я розбираюся в машинах і аваріях. Та що там, я в них спец. Пам'ятаєш, як в чотирнадцять років викрав машину в батька і поцілувався з деревом? Моє перше хрещення.
- Ага. – Я почала сміятися при одному спогаді. – Автомобіль був побитий, але тато кинувся в лікарню, не думаючи про машину, а думаючи тільки про тебе.
- Я  в порядку, тільки легкий вивих руки...
- Батько погрожував побити тебе за таке самоуправство, але звичайно пошкодував. Правда, ключі від машини ховав тепер добре.

У Лекса горіли очі від спогадів, слухаючи мене.
- Я крав ключі й далі. Адже після того випадку він почав вчити мене водити серйозно. Але в шістнадцять в мене в'їхали на повороті. Там вже аварія була серйозніша, але вина була не моя.
- Батько знову був шокований. І ти вже не відбувся легким переляком.-Відповіла я.
- Так, я зламав ногу, капітально. Потім були ще інциденти... загалом, я прекрасно розумію, що і ця подія повинна була закінчитися лікарнею і складним переломом. Але ти вправила руку якось по особливому.
- Це випадковість. Я ж нічого такого не робила.

Лекс обережно заправив пасмо, що вибилося в мене із-за вуха, перш ніж продовжити.
- Від твоїх рук, Ліна, йшло тепло. Навіть жар. Я не знаю що це, і як, але тобі не дарма сняться ті твої сни. Ти лікар, хірург від Бога. Я читав про таких. Мало того, що ти інтуїтивно можеш вправити руку, ногу, ти ще й допомагаєш зцілити. Це дар, не відмахуйся від нього.Я аж зблідла.

-Та це не можливо. А звідки ти знаєш про мої сни?
- Так ти сама мені розповідала. – Спокійно відповів Лекс і взяв мої руки у свої великі долоні. Хоч він і говорив про мене, від його шкіри йшов жар... І це не випадковість. Пам'ятаєш, перші пів року, після того як твоя мама відвела нас на фігурне катання? – Сказав юнак.

І тут я зрозуміла, про що він говорить. Мене ніби накрило і стало так нестерпно страшно. Той раз я списувала все на випадок, а зараз вже цього зробити не вдасться.