Розділ 6. Злети й падіння

Як добре повертатись туди, де на тебе чекають! Як тільки я повернула ключ в замку і відчинила двері, Мурсик підбіг до мене. Потерся об ноги та заспівав свою котячу пісню.

— Так, мій хороший, і я сумувала, — швиденько погладила пухнастика.

Розкривши парасолю, щоб висохла, лишила її в коридорі, а сама пішла розбирати пакети. Дістала продукти й заповнила порожній холодильник. Залишила на столі тільки корм для котика та пляшку напівсолодкого.

Переодягнувшись у зручний домашній одяг, я повернулася на кухню. Кіт весь час крутився під ногами, протяжно муркочучи. Наповнила миску Мурсика смакотою, щоб задобрити його. З появою пухнастика моє життя змінилось, хоч і непомітно, та спокій закрадався в душу. Відкоркувавши пляшку, присіла за стіл і наповнила келих до краю. Повільно смакуючи напій, я позирала у коридор. На дверній ручці сохла парасоля, і чия — самого Кирила! Чи то від згадки про нього всередині потеплішало, чи то від вина.

Розглядаючи чорну парасольку з довгою ручкою, я згадувала очі Кирила. Такі ж глибокі при світлі, з домішкою вогню. І без відтінку, коли він сердиться. Хоча мені доводилось лише одного разу бачити його таким, коли я зіпсувала договір, який потрібно було терміново підписати. Довелось негайно передруковувати, але…  Його очі кольору смоли я згадую досі, як тільки замружуюсь щосили. Аж мурашки по шкірі від того холодного погляду.

Поки в моїй голові прокручувався цей момент, у мене виникла ідея. Я різко підірвалася й пролила вино на стіл. Та попри це, помчала за альбомом для малювання. Коли повернулась, похапцем протерла  стіл і вмостилася малювати.

Не в собі від щастя, я просиділа майже до ранку. Поспала години дві, але почувалась бадьоро. У мене наче крила за спиною виросли. Ні про що не могла думати, крім ескізу. Поспішала до офісу, всміхаючись від задоволення собою, й думала, як би швидше показати напрацювання Кирилові.

Прийшла до офісу раніше і відразу ж занесла каву Володимиру Гнатовичу. Він дав розпорядження, але найголовнішим було — виконання забаганок Кирила.  Мені здавалось, Володимир навмисне приставив мене до Кирила. Питання лише – навіщо?! Поки мені це не заважало, з’ясовувати не збиралась.

Повернувшись на ресепшн, не знаходила собі місця. Кирило все не з'являвся. Встигла переробити купу справ. Та тільки-но Кирило переступив поріг та привітався, я хвостиком пройшла за ним до кабінету.

Він спокійно пройшов, зняв піджак і повісив його на бильце крісла. Тоді вмостився в крісло, мимовільно вирівнюючи речі на столі по кутках. Лише тоді підняв очі на мене. Я стояла біля столу, тримаючи аркуші в руках і, здається,  майже не дихала.

— Ти щось хотіла? — спокійно прозвучало з напіввідкритих вуст.

— Так. Я хотіла показати свої ескізи, — я підійшла  ближче й розклала перед ним малюнки. — Вчора в мене виникла чудова ідея. Ви тільки уявіть, якщо використовувати форму парасолі для зупинок, будинків, капелюшків… Ось, дивіться.

Спинити мене було неможливо. Коли я чимось захоплююсь, то надовго. Розповідала йому про свою концепцію, демонструючи все ескізами. Кирило дивився то на мене, то на малюнки, всміхаючись з подивом. Підводив брови від кожної моєї ідеї й широко демонстрував білосніжну усмішку.

Я не зупинялась. Його очі зробити це за мене. Він так пильно дивився  на мене, що зустрівшись з ними, я більше не змогла відвести погляду. Загрузнула, як у смолі, у тих його болотяних очицях. Вмить змовкнувши, я просто дивилась на нього.

— Віко, це чудово! — підвівся Кирило. — Сьогодні все покажеш Валентині, — похапцем згріб докупи мої ескізи й вручив їх мені.  Підійшов і,  обійнявши за плечі,  підвів до дверей. — Вона буде в захваті. А тепер мені треба працювати, — швидко виставив мене за двері.

Я лише покивала у відповідь. Під враженням не знала як і реагувати. Чи це добре?! А що як я все зіпсувала своєю нав’язливістю? Не встигла все як слід обміркувати, коли він додав:

— Ми ж в обід займаємось? — я озирнулась й, всміхаючись, покивала.

Кирило зачинив переді мною двері, і я повернулась на своє місце. Ніка прийшла згодом, спізнившись на пів години.

Шморгаючи носом, присіла за стіл. Дістала з сумочки купу ліків проти застуди.

— Як ти примудрилась у вересні захворіти? — я відразу помітила її стан, тому підійшла і рукою торкнулась чола. Воно було ледь теплим, тож хвилюватись не було приводів.

— Та це все Кирило,  — торочила вона, шморгаючи. — Умовив  мене  в озері скупатись.

Після цих слів я різко відсторонилась від неї, а тоді й повернулась за стіл. Ніка ще щось бубоніла, та я її вже не чула. В голові луною відбивалось ім'я Кирила. Я не могла зрозуміти, чи справді його ревную, чи це лише заздрість. Яка ж я дурепа! Вигадала собі бозна-що. Чому я взагалі про нього зараз думаю? Він просто мій бос. Тільки ділові стосунки.

— Ти чуєш чи ні? — прозвучало гучніше над головою. Ніка стовбичила поряд, витираючи носа, й кивала на мобільний.

Коли звуки в голові стихли, я почула мелодію дзвінка. Дисплей показав мені фото красивої брюнетки років так вісімнадцяти. Жартую, ми з Танею однолітки. Та подруга завжди виглядала молодшою.

Я потягнулася до телефону і, ледь не випустивши його з рук, все ж підняла слухавку.

— Привіт, подруго, — якомога веселіше мовила в слухавку.  Ніка повернулася на своє місце.