Розділ 5. Парасоля

Хто працював у нудних офісах, знає, як це — варитись у цьому казані. Потік справ нескінченний. Як не папери передрукувати, так набрати наказ. А чого вартий розклад, який потрібно змінювати по кілька разів на день! І коли з Володимиром все більше стабільно, то планування Кирила доводилось коригувати. Вже втретє йому щось не подобалось: то зустріч перенести, то взагалі скасувати.

На щастя, після обіду до офісу заявилася поважна пані й мене попросили їй прислужити. Подаючи їй трав’яний чай, випадково підслухала їхню розмову з Володимиром. Як я зрозуміла, вона представник компанії "Фултон" — англійського виробника парасольок. І їм конче потрібна реклама для нової лінії виробів, що випускатимуть в Україні.

Володимир Гнатович уважно її слухав і з усім погоджувався. А от Кирило сидів якомога далі від них, наче відгородившись стіною,  заглиблено в себе. Опустивши очі, він креслив щось олівцем у блокноті. На питання пані Валентини: "Як ви гадаєте?", — кивав, повторюючи: "Абсолютно згоден".

Пані Валентина здалася мені знавцем у сфері реклами. Жінка ні на мить не змовкала, висловлюючи уявлення про те, як саме має виглядати їхня продукція в кадрі. Кирило намагався вставити кілька слів, та жіночка дала йому фору. Перевершила всі мої очікування про смак.  Ця жінка знає чого хоче, в її словах був сенс. От тільки навіщо тоді звертатися до рекламної агенції? Тільки-но вона залишила офіс, всі довкола полегшено видихнули. Догодити їй навряд чи вдасться. Я дивилася їй вслід, на легку, впевнену ходу.  Грації їй не позичати.

— Зайди до мене!  — почулося поряд і я аж підстрибнула від несподіванки. Повернулась і помітила Кирила.

Заклавши руки в кишені штанів, він стояв позаду. На відміну від мене,  тримався  впевнено. Я ж голосно видихнула, закотивши очі під лоба. Бос зник за дверима свого кабінету і я пішла за ним.

— Віко, ти ж усе чула. Як тобі її ідеї? — підійшов до столу і почав перекладати папери на іншу купку.

— Гадаю, вони варті уваги.

— Ну от ти цим і займися, — кинув на мене короткий погляд, а потім всівся в крісло і втупився в монітор. — Все, можеш іти. Час у тебе до шостої.

— Але ж ми до п'ятої…

— Ти ж мене почула, — навіть договорити мені не дав.

Потай всміхнувшись, я вийшла з кабінету. Нарешті отримала змогу попрацювати над проектом самостійно. Хоча я помічниця, а не дизайнер в цьому офісі. Взагалі дивно, що він довірив мені цю справу, та ще й після роботи залишив. По-доброму я мала б обуритись, але ж… Зраділа як дурепа.

До кінця робочого дня лишалося дві години. Тож я відклала всі справи й взялася за малювання. Ніка спокійно працювала над документацією. Робота поглинула її з головою. Слухаючи музику в навушниках, вона не відривала погляду від екрана. Я довго сиділа над чистим аркушем і спостерігала за подругою. Її наспівування змусили всміхнутися. Я пригадала як одного разу ми разом потрапили під зливу. Тоді я забула парасолю і як зраділа, коли Ніка поділилася своєю. Щоправда, тоді мені довелося вперше запросити її до себе додому. Я й не помітила, як мимовільно почала виводити на аркуші лінії, які утворювали форму парасолі. Під однією стояли дві постаті. Я лишила тільки тіні, щоб можна було додумати, перегорнула аркуш альбому і розпочала новий ескіз. Час сплив непомітно. Ніка наче по дзвінку будильника зняла навушники, вимкнула комп’ютер і спокійно почала збиратись додому.

— Віко, ти йдеш? — вона підійшла до столу, зазираючи на робоче місце.

— Ні, у мене ще робота.

— Яка це ще робота? Чим ти там займаєшся? — різко підійшла впритул. Та я миттєво закрила ескіз текою для паперів. — Що за секрети?

— Це по роботі, але я поки не готова показати.

— Ну як хочеш. Я пішла, — вона  зверхньо прицмокнула і швидко зникла з кабінету.

За кілька хвилин я  закінчила ескіз. Тримаючи його у витягнутій руці,  оцінила результат зі сторони. Вийшло цікаво, як на мене. Дівчина без виражених рис обличчя стоїть під дощем. Вона обіймає себе за плечі, адже промокла до нитки. Поряд стоїть чоловік, тримаючи над її головою парасолю. Дівчина навіть не дивиться в його бік, а от він не відводить погляду.

— Красиво! — пролунало позаду. Тепер я знала, що це голос Кирила. Прибравши ескіз від світла, я повільно озирнулась. Бос стояв у дверях, які відчинив безшумно. Руки вільно звисали донизу, сорочка була злегка розстібнута. Кирило всміхався й очі сяяли невідомим для мене вогником.

Я повернула ескіз до нього, щоб він краще роздивився. Та він підійшов ближче, зупинившись в кроці від мене. Рукою наче ненароком торкнувся моєї, щоб взяти малюнок. Від доторку хвиля струму пробігла тілом і я швидко прибрала руку.

Помилувавшись кілька хвилин, Кирило повернув мені ескіз.

— Завтра сама покажеш його Валентині. А зараз ходи за мною, — повернувшись, рушив до кабінету.

Я, спантеличена його словами, повільно пішла слідом. Кирило підійшов до столу й схопив аркуш. Повернув до мене передом.  Берег моря чи океану з віддаленими горами. Кольори настільки ніжні й гармонійні, що картина нагадує рай на Землі.

— Що скажеш? — поцікавився він.

— Чесно?

— Звичайно.

— Мені подобається. Дуже красиво, — ступивши кілька кроків вперед, додала: — От тільки чогось не вистачає.