Розділ 4. Додаткова робота

Мільйони нейронів розбились на дрібні частинки всередині. Я стисла рукою коліно, зціпила зуби, щоб не закричати. Допоки всі вітали Альберта, у моїй голові панував хаос. Я не могла збагнути, що сталося насправді й чи взагалі сталося. Біль від стиснення коліна доводив, що це не сон. Вдруге, втретє я стискала все міцніше. Коли боліти стало нестерпно, я рвучко піднялась і зникла з конференц-залу.

Мозок не хотів приймати навіть думки, що цей гад видав мою роботу за свою. Хоча я, власне, з самого початку здогадувалась, що так буде. Але ж не за моєю спиною. Дарма сподівалася, що він чесно зізнається у моєму авторстві.

Розмріялась! Я ходила туди сюди коридором, поки не переконалася, що працівники розійшлися по місцях. Тоді непомітно зайшла до кабінету Альберта.

— Ну і як це розуміти? — привернула його увагу.

Альберт сидів на світло-сірому диванчику, який стояв біля стіни. Закинувши ногу на ногу, переглядав ескізи при денному світлі.

— Ти про що? — спокійним тоном, наче нічого й не сталося, говорив він. Тоді підвівся і підійшов до великого вікна біля дивану. На витягнутій руці він розглядав ескізи.

— Ви знаєте про що! — я швидко підійшла й вирвала з його рук папери. Його спокій досі виводив мене з рівноваги. І я досягла чого хотіла. Він нарешті зреагував бурхливо. Схопивши мене за зап’ястя, міцно стиснув і зазирнув скляними очима в мої.

— Та ти маєш дякувати, що я звернув увагу на твоє лайно. Зрозуміла?!

Шкіра під його долонею страшенно пекла. Пам’ятаєте, в дитинстві ми навмисне крутили руки, коли робили «кропивку»? Так от, тоді мені було так само боляче. Ковтнувши повітря, я висмикнула руку.

— А якщо я все розповім?

— Тільки спробуй! — обличчя знову набуло спокійного виразу. Він пройшов вперед і вмостився на диванчик. — Ти гадаєш, тобі повірять? Хто ти і хто я.

У мене всередині готувалися до вибуху тисячі снарядів та не судилось. Я зціпила зуби й вийшла, грюкнувши дверима. Сволота! Ненавиджу! Заспокоїлась тільки коли повернулась на робоче місце. І хоч подумки весь час розмірковувала над проблемою,  змушувала себе працювати. Та вочевидь зі сторони краще видно, адже бос вже втретє цікавився моїм станом.

— Все добре. Просто немає настрою, — всміхаюсь через силу.

— Віко, у мене до тебе прохання. Сьогодні Кирило починає працювати над новим проєктом. Мені потрібна своя людина поряд. Ти ж зможеш проконтролювати процес? — Володимир підвівся і підійшов ближче. На відстані кроку пильно зазирнув  в очі  з-під окулярів.

— Ви пропонуєте мені шпигувати? Чи лише допомагати?

— Ні, люба, — тепер він перетнув межу й обійняв мене за плечі. Підвів до вікна і важко зітхнув. — Ти ж моя права рука, правильно? Я не зможу все контролювати, а ти… Маєш величезний потенціал. Ти ж за спеціальністю художник, і він теж. Зможеш підглянути, повчитись. Це потрібно нам обом.

—  Ви маєте рацію. З радістю допоможу,  — Володимир уміє прораховувати на кілька кроків вперед. У мене й сумнівів щодо його мотивів не лишилось. Хіба ж я могла передбачити, до чого це призведе, що доведеться інколи доповідати йому.  Тоді я вірила, що все буде як звичайно. Просто допомагатиму: щось подати, щось принести. Але не чекала, що так скоро. Володимир Гнатович схопив мене за руку і потягнув на вихід.

Ми минули Ніку, яка звела брови догори й пильно провела нас поглядом. Разом зайшли до кабінету Кирила. Він сидів за комп'ютером і працював. Помітивши незваних гостей, відвід погляд від екрана і підняв брови догори.

— Щось сталося?

— Ось, привів тобі помічницю. Віка талановита дівчинка, допоможе тобі в усьому. Ти ж знаєш, цей контракт для нас важливий, — керівник наголосив на слові «контракт».

— Добре, якщо ти віддаєш мені свою вірну помічницю, я тільки за.

Володимир всміхнувся й зник за дверима. Я провела його поглядом і застигла на місці. Що ж робити далі? Йти за босом номер один чи лишатись з босом номер два.

Кирило мовчки повернувся до екрана. Здається, я вічність стояла біля дверей, поки його не напружила моя присутність.

— Віко, ти ще довго там стоятимеш? — роздратовано гаркнув він, навіть не  поглянувши на мене.

— Ні. Є якісь побажання? — тремтячим голосом протягую у відповідь.

— Йди поки що. Коли буде потрібно — я покличу.

Я лишила його й повернулася до своїх справ. За друкуванням договорів, відповідями на дзвінки та підготовкою ще купи організаційної макулатури, я не забувала поглядати на двері Кирила. А раптом бос покличе, щоб дати завдання. Незрозуміло для самої себе лише думка про спільну роботу викликала мороз по шкірі. Ні, я не боюсь його. Чоловіків сприймаю спокійно й без особливої цікавості. Розчарована я в них. До речі, вже давно, ще зі школи.

А от дивитись в очі Кирилові просто не можу. Відводжу погляд і бігаю очима по невідомості. Його злегка хриплий та водночас ніжний голос викликає хвилювання.

Від цих думок я втрачаю рівновагу. Підводжусь і, накрутивши кілька кіл коридором, привертаю увагу подруги. Ніка водить очима за мною, й округливши їх, наважується запитати.

— Гей, Віко. Все добре?