Розділ 3. Вкрадений ескіз

Що відчуває людина коли на неї виливають купу бруду? Напевно, їй дуже бридко. Та крім відрази, мене охоплювали  ще й відчай та страх. Вкотре переконуюсь у своїй дурості. Це ж треба було так наполегливо працювати, не спати всю ніч, щоб отримати чергового "ляпаса".

— Це що за мазня? — вишкірився Альберт. Підкинув ескізи догори й ті повільно, мов пір'їнки, опустились на підлогу.

Стиснувши зуби, я вийшла з його майстерні. Кров пульсувала у скронях. Швидкою ходою дісталася кабінету й, миттєво схопивши сумку, рушила на вихід. Хвала Богу, кінець робочого дня. Ніхто не побачить мого побитого й приниженого вигляду.

Прохолодний струмінь повітря пронизав мене на виході. Швидко вдихаючи, видихала якомога повільніше. Напруга всередині спала, але сльоза все ж скотилась щокою. Знищивши доказ своєї слабкості, я роздивилася довкола. Багатолюдно. А в транспорті доведеться проштовхуватися. Нікуди не втечеш від набридливого соціуму, особливо у мегаполісі. Я вирішила прогулятися пішки, тому пішла через парк.

У голові крутилися уривки фраз Альберта: "мазня", "який з тебе дизайнер". Вміє ж він так вимовляти звичайні слова, наче ножа в спину кидати.  Сам король реклами дав мені завдання, а я не впоралась. Сором!

Я швидко дісталася свого будинку. Підійшла до під'їзду і тільки тоді опам’яталась.  Присіла на лавку і важко зітхнула. Поспішати мені нікуди. Вдома ніхто не чекає. Тож я дивилася на ніч, що повільно сунула на місто. Вкривала все товстою ковдрою дрімоти.

Поряд почулося тихе муркотіння. Я схилилася, відчувши легку вібрацію. Пухнастик потерся об ніжку лавки, тоді дістався до моєї. Безперервно нявкав, заворожуючи яскравими очиськами. Вони блимали у темряві мов ліхтарі. Я приманила його рукою й пухнастик швидко зреагував. Підбіг до мене й застрибнув на коліна.

— Гей, ти ж брудний, — обурилась я, але запізно. Він уже крутився на місці та мостився клубочком. — І що мені з тобою робити?! — він відповів мені муркотінням. Я всміхнулася й торкнулась його м’якої шерсті. Все життя хотіла завести улюбленця, та боялася обтяжувати себе обов'язками. Можливо, хоч він урізноманітнить моє життя.

Підхопивши на руки теплий клубочок, я піднялася до себе. Ключ повернувся в замку й двері моєї скромної оселі відчинились для нового мешканця. Мурсик, як я вже подумки прозвала його, вирвався з рук і забіг до квартири.

Я пройшла слідом і ввімкнула світло. Котячі сліди простягнулися по паркету до кухні. Темні, але такі виразні відбитки. Я перевзулася у пухнасті капці й почвалала туди ж. Дорогою згадала про залишені бутерброди на столі і пришвидшилась, але було запізно. Увімкнувши світло на кухні, я застигла у проході. Мурсик сидів на столі й смачно злизував масло з моїх тостів. Я не стала турбувати його, лише перенесла тарілку на підлогу. Добрала води в чайник й увімкнула яскраву синю кнопку. Прозорий апарат засвітився блакитним світлом і зашумів на всю кімнату. Мурсик ніжно замуркотів, облизуючись. Підбіг до мене й улігся в ногах клубочком.

— Варто тебе помити, —  зауважила я і він, здається, погодився, муркочучи у відповідь. Дожилася! Розмовляю з котом.

Вечеря була досить скромною. Я приготувала пасту з сирним соусом та заварила ромашковий чай. Аромат лікарської трави рознісся квартирою. З ним у мене пов'язані дуже ніжні спогади про бабусю Галю. Вона любила збирати трави в лісі. Сама збирала, сушила, дотримуючись всіх рекомендацій. Я обожнювала бувати в Яремче. Все літо проводила у злагоді з природою. А потім… Бабусі не стало. Її будиночок на окрайку лісу продали й більше я там не з'являлась. Бабуся лишила мені секрет ароматного корисного зілля. Тож я чудово знала: ромашці потрібен час, щоб наповнити звичайний окріп цілющими властивостями.

Вирішила скористатись моментом і викупати Мурсика. Він упирався, довелось поборотися з ним. Його виплигування з ванни додало мені роботи. Миття підлоги й пошук старого светра під ліжечко зайняло як мінімум пів години. Тільки-но я витерла підлогу, почувся дзвінок у двері. Я підвелась з ганчіркою в руках. Поправила тильною стороною долоні волосся, що спадало на очі.

— Кого це принесло? — лишила ганчірку у ванній й, помивши руки, підійшла до дверей.

Який сенс дивитись у вічко, коли у коридорі темрява.

— Хто? — запитала я.

— Це я, — прозвучав спокійний голос Ніки.

Я відчинила двері й з мороку з'явилася подруга, обперлась об одвірок і підняла дороги руку з пляшкою вина.

— Пустиш? — всміхнулася своєю збентеженою посмішкою.

— Ще й питаєш. Проходь, — всміхнувшись у відповідь, я зачинила двері.

Ніка виглядала стурбованою. Яскравий макіяж скотився за день напруженої роботи. Подруга, роззувшись, пішла на кухню. Я обережно поставила її черевики на підставку для взуття та пішла за нею.

Білявка встигла вже дістати келихи й копирсалась у шухлядці в пошуках штопора. Я підійшла, дістала штопор з верхньої полиці й стала відкорковувати пляшку, що самотньо стояла на столі.

— То що сталося?

Ніка ніколи б не приїхала до мене ввечері через дрібниці, тож я відчувала щось недобре. Вона важко впала на стілець і, поклавши лікті на стіл, опустила голову.

— Віко, у мене проблеми, — понуро крутила в руках порожній келих.

— О, якщо в тебе затримка, то я тебе вітаю, мамусю, — вирішила покепкувати над нею.