Розділ 1. Наближення до мрії

—  «Кайзер Меланж», будь ласка, — роблю замовлення й оглядаю залу кав’ярні.

 Я тут буваю кожного дня, але щоразу наче вперше. Інтер’єр змушує задивлятись. Стіни обвішані картинами, від яких неможливо відвести погляду, особливо мені як художниці. На жаль, маючи диплом дизайнера, змушена працювати банальним секретарем. Реалії життя в Україні. Вступити до престижного вишу на популярну спеціальність ще не означає отримати роботу мрії. А я намагалася…

Обійшла купу компаній, але отримувала відмову за відмовою, тому швидко здалася. А згодом і  зневірилась у своїх вміннях, вирішила зробити паузу у творчості. Насправді буденність від творчого процесу далеко. В іншому вимірі, я б сказала. А їсти треба, не кажучи вже за оплату квартири.

Оголошення про пошук помічниці в "Ліліум", на яке я  натрапила, й наштовхнуло на думку, що варто спробувати. Адже підучитись у професіоналів — це величезний фарт для молодого рекламного агента. "Ліліум" славилась своїми мегакрутими проєктами. Популярна на ринку і стабільно тримається на плаву вже кільканадцять років.

На щастя, їхній менеджер з відбору кадрів не надто переймався моїми вміннями, прийняв одразу. Та й обов’язки були нескладними: принеси та подай. Бос невибагливий.

Сьогодні минає місяць, відколи я працюю помічницею генерального директора. Як і кожного робочого ранку останнім часом, я поспішала до офісу з важливими паперами для боса та напоєм з віденської кав’ярні. Володимир Гнатович іншої кави не визнає. Спробував «Кайзер Меланж», коли був у Відні під час ділової поїздки, і відтоді п’є лише її. І чхати, що готують напій лише в одному із закладів поблизу офісу. Як особистий помічник я мала знати про всі смаки свого начальника і, як не крути, їх задовольняла.

Тож зі стаканчиком кави та паперами я крокую через парк. Зиркаю на годинник, зойкую й лечу до офісу. Марафонів з кавою у мене ще не було, тож намагаюся міцно тримати стаканчик. До офісу біжу вузькою алеєю, обабіч якої ростуть каштанові дерева. За ними розташовані офісні вежі, а серед них і моя. На ходу пишу повідомлення подрузі і ховаю телефон до кишені. Вже біля сходів зачіпаю когось плечем, і  папери вилітають з рук на бруківку. Хвала Богу, стаканчик з кавою лишається в руках.

Видихнувши з полегшенням, я швидко збираю документи до теки. Літня жіночка, з якою у мене щойно відбулось несподіване зближення, свариться.

— Зовсім під ноги не дивляться! — жбурляє  мою сумочку ногою. Обуренню немає меж, а я ще хотіла вибачитись перед нею. Дивлюся їй вслід зневажливим поглядом та все ще збираю папери.

Раптом торкаюсь чиєїсь теплої долоні і  від несподіванки відсахуюсь назад. Підіймаю очі й зустрічаюсь поглядом з очима незнайомця. Хлопець всміхається куточками губ і допомагає підняти папери.

— Це, здається, ваше, — подає папери, затримавши руку в повітрі. Усмішка розтікається по обличчю, і згодом він легко сміється з мене.

— Дякую! — відповідаю, все ще пильно дивлячись в його очі кольору смоли.

Неподалік звучить клаксон автомобіля, і я отямлююсь. Хапаю папери  й, всміхнувшись на знак подяки, піднімаюся всередину.

Дорогою подумки пригадую незнайомця. Все, що  я встигла закарбувати в пам’яті, так це обличчя і плечі. Широкі, міцні плечі. Обличчя з виразними вилицями та пухкими рожевими губами. І що ще найбільше здивувало — одяг. Відразу звертаю увагу на стиль. Він був у звичайній сірій футболці поло та темних джинсах. Незвичний одяг як для офісного пацюка. Навряд чи я раніше його бачила.

У кишені починає дзеленчати телефон. Мені доводиться бігти сходами. Серце калатає мов скажене.

— Віко, де ти ходиш? Бос уже тричі питав про тебе, — зустрічає мене на порозі Ніка. Відкладає телефон і занепокоєно зиркає то на двері кабінету шефа, то на годинник. 

Ніка була першою, хто відразу прийняв мене в команду. З першого дня опікала та підказувала. А я безмежно раділа, що знайшла когось близького. Вероніка мала довге біляве волосся, на відміну від мого фарбоване. Привітна усмішка заряджала позитивом. А стрункій фігурі можна було лише позаздрити. Вона ще й була напрочуд доброю та відвертою.

Ніка теж працює секретарем. Наші столи розміщені в одному кабінеті. Тож більшість часу ми проводимо разом.

— Сердитий? — відхекуючись, стягую з себе жакет.

— Радше нервовий, — кривить губи білявка. — Про каву запитував вже вдруге.

Лишивши особисті речі, з паперами й кавою з’являюся на порозі боса. Мнуся при вході й чекаю реакції боса на своє спізнення.

 Володимир Гнатович стоїть біля великого панорамного вікна і дивиться кудись вдалечінь. Принаймні мені видно лише великий рекламний щит через дорогу. Яскравий, вабливий, але не наш. Так вже сталося, що фірма конкурентів викупила ці платформи у нашої фірми. Бос відводить стурбований погляд від вікна. Вмощується в крісло, від чого воно тихо скрипить. Тоді опускається на спинку, погойдується вперед-назад,  закинувши руки за шию.

— Тільки не говори, що ти знову спізнилася, — спокійно продовжує дивитися вбік. Тоді різко розвертається і свердлить мене очима. І знов це відчуття, наче дивляться крізь тебе.

— Ні, — намагаюся триматись впевненіше і наближаюся до столу. — Папери для наради готові, — залишаю теки на столі та протягую стаканчик босу, попередньо знявши з нього кришечку. — Ваша кава.