Розділ 42. Прощальний вальс

Лера стояла перед дверима кімнати Андрія й стискала в руках нещодавно роздруковані фотографії. Це були саме ті знімки, що надіслав їй на пошту таємничий Доброзичливець. Лера, звісно, розуміла, що це справа рук Мордреда, і що вони підроблені, але іншого виходу не бачила.

Був суботній ранок, тому вона не сумнівалася, що не застане сусіда в кімнаті. Дівчина коротко постукала. Двері майже одразу відчинилися, і на порозі з'явився Андрій. На його обличчі тієї ж миті виникла збентежена усмішка.

— Привіт.

Дівчина намагалася нічим не виказати емоцій.

— Привіт. Я хотіла з тобою поговорити. Можна зайти? — спокійним тоном запитала вона.

Андрій розгублено подивився на Леру, та зробив крок у кімнату.

— Поясни мені, що це означає? — Лера простягнула йому чотири фотографії, де був зображений Андрій, що сидів у кафе з якоюсь дівчиною.

Андрій узяв світлини й по черзі почав розглядати їх. Йому вистачило й кількох секунд.

— Леро, це підробка. Я не знаю, звідки в тебе ці фотографії, але я ніколи тобі не зраджував, — вигукнув він. Раптом на його обличчі відобразилася радість. — Кладдах. Якщо не віриш мені, подивися на перстень. Якби я тебе зрадив, на ньому з'явилися б тріщини.

— Я бачила на власні очі, як ти цілував Мілу. Як я можу бути певною, що ти не міг поцілувати ще якусь дівчину? — емоційно випалила Лера, не даючи йому можливості виправдовуватися далі. — До того ж кладдах я загубила.

— Леро, я ж тобі все пояснив. Ти ж мені вірила.

— Я більше не можу тобі довіряти, — вона підібгала губи. — Ми повинні розійтися.

— Що? — Андрію відібрало мову.

— Ми не можемо більше бути разом.

Обличчя хлопця перекосилося від болю.

— Ні. Як же так? Ми ж так кохали одне одного.

— Мабуть, я змінилася. Але я не кохаю тебе так, як раніше.

Лера помітила, як його очі стали вологими.

— Пробач мені. Пробач. Але ж я... — Андрій опустився перед нею навколішки. — Дай мені шанс. Я доведу тобі своє кохання.

Вона відсмикнула руку, аби він не зміг до неї доторкнутися. Він мав такий безпорадний вигляд, що їй хотілося все кинути й обійняти його. Але вона змусила себе відступити.

— Андрію. Досить. Підведися на ноги. Де твоя гордість?

— У мене немає гордості. Тільки не йди від мене, — розпачливо благав він, дивлячись на неї знизу вгору.

— Так буде краще.

Лера різко розвернулася й побігла геть, залишивши його сидіти на підлозі. Забігши до своєї кімнати, вона впала на ліжко, уткнулася обличчям у подушку й гірко заплакала. Вона до болю стиснула простирадло, відчуваючи, як їй не вистачає повітря.

Минуло кілька годин. Стерши сліди сліз і заспокоївшись, Лера повернулася до кімнати Андрія. Дівчина тихо прочинила двері. Він усе ще був там — сидів на ліжку, дивлячись щось в телефоні. Але його погляд був ніби сліпим.

— Андрію, — тихо сказала дівчина. Його плечі здригнулися. — Я не хочу повністю тебе втрачати. Давай хоча б залишимося друзями. Приходь завтра о десятій у кафе.

Вона не стала чекати на його відповідь і вийшла.

​* * *

Уночі вона ніяк не могла заснути. Їй було важко навіть очі закрити, щоб знову й знову не бачити його гарне обличчя, спотворене гримасою болю. Вона бачила його сльози й розуміла, що він намагався зробити все, щоб вона залишилася. Він був із нею таким щирим…

Близько другої години ночі Лера нарешті стягнула із себе ковдру й сіла на ліжку. У роті пересохло. Оскільки заснути вона не змогла, дівчина вирішила сходити попити води.

Намагаючись ні про що не думати, дівчина відчинила двері й вийшла на майданчик перед сходами. Вона ще не встигла підійти до них, як помітила, що у вітальні горіло приглушене світло. Лера повернула голову й побачила Андрія. Він стояв біля вікна, дивлячись на вулицю. Лера помітила, як ледь здригаються його плечі. Андрій так і не лягав спати.

Дівчина розгубилася, не знаючи, що їй робити. Всередині все стиснулося так, що захотілося знову плакати. Обережно ступаючи по підлозі, Лера пішла назад у свою кімнату. Тихо причинивши за собою двері, що вели до спалень дівчат, вона опустилася на підлогу поруч. Далі йти вже не було сил.

* * *​

Лера прийшла в кафе трохи раніше запланованого часу. Замовивши собі сік, вона сіла чекати Андрія, хоча сумнівалася, що він узагалі прийде.

Але він не тільки прийшов вчасно, а й приніс букет різноколірних тюльпанів. Дівчина була вражена, вона не знала, як спершу реагувати. Андрій завжди приділяв велику увагу цьому, тому Лера знала, що це не просто квіти.

— Привіт. Я прийшов, — усміхнувся він кутиками губ.

Лера прийняла букет і на кілька секунд опустила очі, зніяковівши.

— Якщо вже так склалося... — Андрій зітхнув, опустившись на стілець навпроти. — Нам, напевно, дійсно потрібен час. Ми ж до того, як почали зустрічатися, були друзями. То що нам заважає знову бути ними?