Розділ 41. Руни

Андрій сидів за партою, стискаючи в руках уже зовсім зібганий аркуш паперу. Поруч із ним сиділа Лера у своїй звичній фіолетовій формі старости. Їй погано вдавалося сховати свій пригнічений стан.

Вона так і не наважилася відсісти від нього. Дівчина взагалі не могла відкрити рота, щоб сказати, що вони мають триматися на відстані. Поки що вона просто тягнула час.

— Дай мені час. Я хвора. Ти можеш заразитися, — майже на ходу вигадувала Лера. — Тож поки краще мене не цілувати.

— Це серйозно? — стривожився Андрій.

— Звичайна застуда. Мій організм ослаб за цей час. Але він скоро відновиться.

— Знаєш, я не боюся заразитися. Але якщо ти просиш, добре, — зітхнув Андрій. — Хоча мені б дуже хотілося тебе поцілувати. Це ж так добре, що ми обоє живі.

«А як мені цього хочеться, ти навіть не уявляєш», — подумала Лера.

Вона отримала невелику відстрочку. Лера сподівалася, що за цей період зможе щось придумати, але в неї нічого не вийшло.

Її хвороба не могла тривати довго, тому через тиждень їй довелося вигадувати щось нове, і щоразу дивитися, як Андрій важко зітхає. Було видно, що йому важко змиритися з її словами. Але він чекав і робив те, що вона просила.

Перші дні в школі минули для неї добре. Перед Лерою навіть перепросили кілька людей за те, що плели інтриги, намагаючись посварити з хлопцем. Лера, звісно, всім мило посміхалася, але краще б їм це тоді вдалося.

Дівчина хвилювалася й за школу, адже вона дуже багато пропустила. Але найбільше випробування чекало на неї незабаром.

Лера, позіхаючи, сиділа на уроці історії та писала контрольну роботу. Їй страшенно хотілося спати. За ці місяці вона вже відвикла від уроків. На деякі запитання Лера зовсім не знала відповідей. Тоді вона зверталася по допомогу до Морла.

«Що писати?»

«Боюся, мої знання відрізняються від підручника історії», — відповів він.

«Нічого, диктуй».

«Гаразд. У 1890 році у Фероманську титул Великого герцога замінили на титул ерцгерцога. У 1892 році ерцгерцог Крістофер II почав вирубувати в горі на кордоні з Роеном цілу систему військових бункерів. Він наївно думав, що я нападатиму на нього. Клінічний ідіот. Цього не записуй, — Морл помовчав. — Уже в 1895 році філандський султан Рошан III оголосив війну Фероманську і в битві під Ансоном убив його. Після цього ерцгерцогом став Мерлін. Але він правив тільки до 1901 року, а потім зрікся титулу. Твій дядько, мабуть, не дуже зрадів, коли його тоді змусили знову посісти трон. До речі, після цього він знову був директором Резенфорда. А з 1950 по 1994 перебував десь на території колишньої імперії Каталі. Це я так, до слова».

Лера швидко конспектувала за ним. Вона дивувалася, як Морл добре знав історію чужої держави.

«Дякую. На одне я відповіла. Сподіваюся, Тіарі Дей підійде. Інші питання я напишу сама», — подумки подякувала вона.

Дівчина посміхалася, знаючи, що в будь-який момент може скористатися підказкою. Здавши роботу професорці, вона покинула клас раніше за друзів. До кінця уроку залишалося небагато часу, тому вона вирішила не гаяти його й відразу піти на міфологію до професора Гільдерікса, який був ще й деканом Локстерна.

Дівчина не поспішаючи пішла до його кабінету. Він вів одразу кілька предметів. Ці пів року в них була міфологія. Лера дуже любила цей предмет. До дзвінка на перерву вона підійшла до класу.

— Доброго дня, професоре. Що в нас сьогодні на уроці? — посміхнулася Лера.

— Напишете невеликий твір. Ти, сподіваюся, прочитала параграф?

— Так, звісно. А яка тема твору? Тварини чи рослини?

— Порівняти священних тварин у народів материка Керсія.

Лера згідно кивнула й пішла за свою парту. У неї поки що ідей не було. Тому вона просто сиділа, шукаючи в сумці ручку. Почувши з ледь прочиненого вікна пташиний спів, дівчина повернула голову і її губи сіпнулися в м’якій посмішці.

«До речі, з минулим днем народження»

«Ти ще знаєш, коли воно в мене?» — щиро здивувався він.

«Авжеж. Першого березня, у день коли на небі зійшлися всі Селена, Златан та Долмар і пролетіла комета Фортуна» 

«Дякую, — після короткої паузи відповів він. — Хоча я вже дуже давно не святкую його» 

«Чому?» 

«Мені ні з ким... — у голосі чоловіка з’явився сум. — Я не дуже ладнаю з людьми, як ти помітила» 

«Ну тепер у тебе є я… і Влад» 

Лера відчула, як десь у грудях у неї наче спалахнуло світло.

«Пробач за те, що я казав Мерліну, — раптом сказав Морл. — Про батьків. Я хотів би пояснити»

Посмішка миттєво зійшла з її губ.

«Будь ласка… Не треба».

«Леро...»

«Мені й так боляче».

«Але…»

— Ні! — не витримала і вголос сказала Лера, а потім осіклася, злякавшись, що її хтось почув.

Подивившись навсібіч, вона побачила, що в класі з'явилися ще студенти. Лера не любила, коли Морл заговорював про її батьків. Від цього її серце наче розривали на частини. Вона могла пробачити йому себе, але не їх.