Розділ 40. Рани старі та рани нові

Лера помітила, що Мерлін нарешті сів у вітальні читати книгу. До цього він пів години з кимось розмовляв по телефону. Це щось стосувалося Мордреда, і наче все йшло непогано. Леру не поспішали вводити в курс справи, тому їй доводилося задовольнитися загальною відповіддю.

​Дівчина стиснула в руці розбите дзеркало, проковтнувши слину. Вона хвилювалася й не знала, як дядько відреагує на її слова.

​— Дядьку… У мене до тебе справа. Ти можеш виділити кілька хвилин? Потрібно поговорити.

​— Кажи, я слухаю. — Мерлін відклав книгу.

​— У тому й річ, що поговорити хочу не я, а Морл. Він попросив мене дати йому дозвіл сказати все самому моїм ротом.

​— Леро! Ти розумієш, на що ти йдеш і що буде, якщо він підкорить тебе повністю? — відразу насупився маг.

​— Не підкорить. Я зможу контролювати себе. — дівчина дістала з-за спини розбите дзеркало. — І, до речі, я можу його бачити.

​Лера показала Мерліну дзеркало. Чарівник покрутив його в руках. Коли він дивився в нього, у ньому відбивалося лише його обличчя, таке, яким воно є. А коли Лера стала збоку від дядька й відбилася в ньому, дзеркало на кілька секунд заволокло димкою.

​Мерлін насторожено дивився, а потім раптом сунув його в руки племінниці та зробив крок у бік.

​— Я не можу.

​— Але чому? — скрикнула Лера.

​— Він підла людина.

​Лера важко зітхнула та потерла пальцями скроні. Голова готова була вибухнути від чужих думок.

​«Сподіваюся, я не пожалкую про це. Можеш говорити». 

Лера зібралася з думками й, згадавши кілька слів дозволу, тихо вимовила їх.

​У ту ж мить вона відчула, як її тіло стає ватяним, а обличчя перестає слухатися. Лера зойкнула, їй здалося, що її заштовхнули кудись углиб.

​Вії дівчини піднялися, показуючи, що рогівка із зеленої стала карою. Коли Лера відкрила рот, Мерлін завмер, стиснувши руки в кулаки.

​— Ну здрастуй, вчителю. Довго ж мені довелося чекати цього моменту, щоб знов поговорити з тобою, — губи Лери заворушилися, але почувся чоловічий голос. — Не лякайся, Леру я не чіпатиму. Я надто багатьом пожертвував заради неї. А тепер по суті. Тоді, коли ти покидав Голден у 1657 році, чому ти не попрощався зі мною? Ти ж так розповідаєш, що я був твоїм улюбленим учнем, — підвищив голос Морл. — Ти знав, що на Вольфер тоді напали. Я лиш дивом вижив. Мені була потрібна твоя допомога. А ти проігнорував усі мої листи.

​— На мені тоді було ціле герцогство. Якщо я цього не зробив, отже, не мав часу. Відпусти Леру, і закінчимо цю розмову. Минуло вже триста років.

​— Навіщо ти брешеш? — закричав Морл, а в Лериних очах з'явився дивний блиск. — Я хочу лиш знати, що ти не причетний до Вольфера. Що ти просто козлина, а не зрадник.

​— Я пішов, бо мені запропонували краще місце. На цьому все.

​— Ти ж міг усе виправити. А тепер отримуй те, що заслужив. Знаєш, учитель заклинань із тебе ніякий. Ти шістнадцять років не міг здогадатися, що я тебе за ніс воджу. Я пам'ятаю кожен рядок поеми, що ти мені читав, і кожне заклинання з неї, — Морл істерично засміявся. — Ех бідолашні Рада та Альбрехт, як же їм не пощастило. І все через твою вибіркову пам'ять.

​Лера відчула, як у її душі зароджується гнів. Вона могла дозволити Морлу говорити все що завгодно, але це було межею.

​— Як ти смієш, сміючись, говорити про її батьків? Ти ж їх убив! Навіть могили не залишив! — обурився Мерлін.

​Морл презирливо подивився на нього.

​— Я все зрозумів, — крізь зуби промовив він. — Пробач, Леро, але моє бажання бути хорошим закінчилося.

​Лера відчула, як її виштовхнуло знов. Морл заблокував свою свідомість. Вхопивши ротом повітря, вона підняла руку, відчувши, як по щоці течуть сльози.

​— Чому?

​— Він просто хоче знайти виправдання своїх дій. Мені запропонували іншу роботу, тому я пішов. Тобі краще менше з ним спілкуватися.

​Лера потерла очі долонею. Мерлін був розлюченим, Морл — розбитим та розгніваним. А їй хотілося просто лягти та вмерти, щоб більше ніхто її не чіпав. Ця розмова була помилкою.

​Забравши дзеркало, дівчина пішла на другий поверх у свою спальню.

* * *

Андрій стояв перед дверима будинку Мерліна. Ноги самі привели його сюди, замість гуртожитку. Була середа, велика перерва. Усі його друзі сиділи вже в їдальні.

Хлопець не розумів, що хоче зробити. Всередині розливалася тривога. Вона з'явилася після того, як їм вчора сказали, що заміняти Мерліна на уроці заклинання буде директорка. 

Що за термінова справа у професора заклинань? Чи це пов'язано з Лерою? Вони знайшли її? Чому всі мовчать про неї?

Піднявши руку, Андрій впевнено постукав у двері. Він не знав чи тут професор, але йому пощастило. Мерлін відчинив через кілька хвилин.

— Златарев? — одна брова чоловіка злетіла на чоло.

— Доброго дня, професоре. Я… — Андрій знітився, він прийшов сюди без запрошення. — Я хотів дізнатися що з Лерою. Вона… — хлопець глитнув та різко зблід.