Розділ 38. Таємниця Лери

Лера лежала з відкритими очима, дивлячись у простір перед собою. Поруч на стільцях сиділи Мерлін та другий слідчий. Вона майже не чула, про що її питали.

— Мерліне, — нарешті сказав чоловік. — Я піду. Коли вона прийде до тями та все розкаже, зателефонуйте мені. Це треба чим швидше, тим краще. 

Мерлін кивнув. Дочекавшись, коли в палаті не залишилося нікого, Лера перевела погляд на дядька.

— Дзеркало… — ледь прошепотіла вона.

Мерлін здивовано кліпнув.

— Або телефон. Я хочу…

Дядько кивнув, діставши з кишені мобільний та увімкнув камеру. Подивившись на своє відображення, Лера полегшено зітхнула та торкнулася долонею грудей, там де залишився ледь помітний шрам.

— Мені сказали, що тебе поранили ножем. Як ти зцілилася? 

Лера перевела погляд, зустрівшись з очима дядька.

— Де мій брат?.. 

— Він у коридорі, дає свідчення. Я його покличу, але спочатку треба, щоб ти відповіла на кілька питань. Це важливо. Розкажи все що відомо про Мордреда. Він тебе відпустив чи тобі вдалося втекти. Там є ще люди?

Лера закрила очі намагаючись зібратися з думками. 

— Там вже нікого немає, — нарешті сказала вона. — А з приводу всього іншого… Я безсмертна і так мені допомогли повернутися у тіло. — Мерлін відкрив було рота, але так і нічого не сказав, тому Лера продовжила. — Через те, що у мене розбита душа я не могла повернутися сама. Мені допомогли. Віддали свою душу.

​— Хто?

​— Морл, — тихо мовила Лера.

​— Мо... Що? Але як?

​Лера знизала плечима.

— Ти сердишся? — дівчина слабо посміхнулася побачивши як на чолі дядька зібралися складки.

​— Звісно, ні, — це прозвучало не дуже щиро і Мерлін це зрозумів, тому виправився. — На тебе ні. Я шокований.

— Я також… Але у мене майже не було вибору, — після Лера переповіла за клятву, що Морл дав їй два роки тому за те, як він навідувався до її камери. — Не впевнена, що це можна розповідати хоч комусь.

— Краще щоб це залишилося в таємниці. У нього було занадто багато ворогів.

— Андрій.  — схопилася Лера. — З ним все нормально? Він прокинувся? Я…

— Вчора.

Лера полегшено видихнула. Мерлін піднявся на ноги. 

— Я піду переговорю з лікарем та заберу тебе звідси

— Мерліне! Не кажи нікому, що я прокинулася. Я не готова зараз із кимось розмовляти.

​— Добре. Я дам тобі час оговтатися, а потім треба буде повертатися до уроків. Ти ж уже багато пропустила.

​— Ех, — на губах дівчини несподівано ковзнула посмішка. — Я вже скучила за нею. Мені б вистачило кілька днів. 

Коли Мерлін пішов у палату майже відразу влетів Влад. Лера сиділа на ліжку. Побачивши брата вона простягнула до нього руку. Хлопець присів на край, боячись зробити хоч рух. У його очах плескотіла недовіра, біль, та страх. Цокнувши язиком Лера потягнулася до нього, міцно притиснувши до себе. Влад завмер у її обіймах, здається переставши дихати.

— Пробач мені… — хрипло промовив він через якийсь час.

Лера нічого не відповіла, тільки міцніше пригорнула його до себе. Її долоні ковзали по тканині його светра на спині.

Так вони просиділи здається кілька хвилин.

— Як ти?.. — тихо спитала вона, відсторонившись. По щоках брата текли сльози й вона не думаючи почала їх витирати пальцями.  —  Усе вже добре. Не плач.

Влад судомно схлипнув.

— Мене Мерлін забере додому зараз. Мені дозволили трохи відпочити, а потім я повернуся до уроків. Я проспала майже два місяці. Аж не віриться. Владе?! — Лера знов пригорнула його до себе, бачачи як сльози знов починають збиратися в куточках його очей. — Тш-ш-ш. Я більше не серджуся на тебе.

— Я не хотів те казати.

— Знаю.

— Я збрехав і поїхав тоді у Ригу. Я почув твій голос. Ти мене кликала, але я… Я був далеко.

Лера важко зітхнула, погладивши його по спині. Вона справді не відчувала до нього злості. З того моменту сталося забагато. 

— Як у тебе справи з Мариною?

— Ти мала рацію. Герман про все дізнався. Від мене відвернулися всі, а потім… Не склалося у нас з Мариною, — хлопець вже сам відсторонився, тильною стороною долоні витерши вологу на щоках. — Уявляю, як зрадіють твої друзі коли довідаються. Андрій…

​— Ні, Владе, не варто, — зупинила його Лера. — Нікому поки що не треба знати, що я отямилася. Будь ласка.

​Влад ствердно кивнув, хоча й не зрозумів, чому.

Через кілька хвилин прийшов Мерлін з її одягом і Владу довелося вийти.

​Унизу на неї вже чекала машина, на якій приїхав дядько. Спускаючись по сходах у хол, дівчина опустила голову, щоб не помічати чужі погляди.

​Фізично вона була готова хоч зараз бігти в гуртожиток до друзів та на уроки. Проте морально їй було так важко, здавалося, що одного тижня відпочинку буде замало. Навряд вона взагалі зможе до цього звикнути.