Розділ 36. Втрачені спогади

На обличчі Андрія промайнула ледь помітна усмішка. Він щиро зрадів, побачивши рідний гуртожиток. Уроки ще тривали, тож більшість студентів була на заняттях. 

— Проходь. Лікар сказав, що тобі треба лежати, — Мерлін відчинив двері будинку номер 7. 

— Дякую, що забрали мене звідти. А який сьогодні день? Коли в моїх друзів закінчаться уроки? 

— Четвер. Скоро обідня перерва, вони до тебе зазирнуть. Не хвилюйся. 

Мерлін провів його на другий поверх. Андрій кілька хвилин мовчки роздивлявся свою кімнату — він дуже за нею скучив. 

— Лягай. Я зателефоную Владу, спитаю про друзів. 

— А він знає? — засумнівався Андрій. 

— Звісно. Він же староста Вольфраму. 

Мерлін вийшов у коридор і набрав номер племінника. Той відповів одразу: 

— Так, слухаю, дядьку. У нас скоро закінчиться урок. 

— На обідній перерві збери друзів з п’ятого курсу і навідайтеся в сьомий будинок. Андрій Златарьов отямився. Він уже тут. 

— Правда? — почувся радісний вигук Влада. — А Лера? 

— Ні. З Лерою все без змін. 

У слухавці запанувала тиша. Пообіцявши розшукати всіх, Влад завершив дзвінок. Мерлін повернувся до кімнати.

— Скоро прийдуть твої друзі. Мені час іти, треба повідомити директора та декана. Якщо щось згадаєш, одразу телефонуй. Це дуже важливо. 

Андрій кивнув, опустивши голову на подушку та заплющив очі. Більше жодних білих лікарняних стін чи камери Мордреда. Він удома… Хлопець напружено намагався згадати останні події. Найприкрішим було те, що він точно це знав, але пам'ять ніби заблокувало.

Він уже майже задрімав, коли в коридорі почувся гомін. У грудях спалахнула тривога. Зустріч з друзями трохи лякала. Вони також будуть питати про Леру, а він нічого сказати не зможе. Підвівшись на ліжку, Андрій затамував подих. Двері розчахнулися. На порозі з'явилася Уля, за нею Єгор, Соня, Ліза та Стас. Усі щасливо всміхалися. 

— Андрію, привіт! Як же ми скучили! — Ліза підскочила до нього й обійняла за шию, лоскочучи обличчя вогняно-рудим волоссям. 

Уля присіла на край ліжка: 

— Як почуваєшся? 

— Вже краще, — розсміявся Андрій, обіймаючи по черзі всіх. — Я такий радий вас бачити! Що тут сталося за цей час? 

Він із цікавістю слухав їхні розповіді, не припиняючи усміхатися. 

— Ми ще не обідали. Ти відпочивай, а після уроків ми знову зайдемо, — сказала Уля через кілька хвилин, підводячись. 

— Нарешті в мене з'явився сусід по кімнаті. Я вже занудьгував тут сам, — Єгор поплескав його по плечу. 

Уля вийшла першою. Витерши рукавом сльози, дівчина важко зітхнула. Вона всміхалася йому, але не могла забути своє страшне видіння. Дівчина відмовлялася вірити, що Лера помре.

* * * 

Влад стояв біля книжкового стелажа в бібліотеці, похмуро дивлячись у вікно. На підвіконні, теліпаючи ногою, сидів колишній друг.

Влад відчував ніби на його плечі підвісили дві важкі гирі. Кілька днів Герман відкрито його уникав, а тут сам знайшов. Мовчанка затягувалася.

— Дарма ти не пішов його провідати. Така хороша новина, — нарешті сказав Герман.

Влад стиснув губи, щоб хоч якось втримати тремтіння. 

— Там і без мене багато. Я йому ніхто.

— Вони так не вважають. Та й тобі не завадять друзі.

Влад завмер, переставши дихати. Герман продовжив через паузу.

— Хоч якісь. Якщо вже Мордред полює на тебе. 

— Не переживай, — сухо відповів Влад,  зрозумівши, що ніякого потепління не буде. — На тебе Алеш та Найджел чекають у їдальні. 

Герман зістрибнув з підвіконня, обійшовши колишнього друга. 

— Скажи, — його голос прозвучав спокійно. — Чого ти за мною ходив ці дні?

Влад не стримавшись пирхнув та прикусив губи так, що вони спалахнули болем.

— Йди Германе.

— Я то піду, а ось ти так і залишишся сам.

— Наче тобі не байдуже. 

— На диво… ні. Я знаю, що у вас сталося з Мариною, — Герман піймав його питальний погляд. — Ні. Вона зі мною не розмовляла. Але ж я знайомий з нею не один рік, щоб знати, що вона відчуває.

— Вона тебе досі кохає… — тихо промовив Влад. — Я вам все зіпсував. Вона хотіла зробити все нормально, а я змушував її брехати. Пробач її… будь ласка.

Герман зітхнув, перевівши погляд у вікно за яким знов пішов сніг. 

— Це вже наші справи. Ти не в тому становищі, щоб щось просити, — у голосі хлопця промайнув холод. — Ходімо в гуртожиток. Обід вже скоро закінчиться, — і вже трохи м’якіше продовжив.

Влад здивовано підняв очі.

— Йди. Я не голодний. 

Герман цокнув язиком, взявши його за лікоть, потягнувши до виходу з ряду.