Розділ 35. Клятва

Дівчина сиділа на підлозі, прикута кайданами до стіни. Вона практично не могла рухатися, бо ланцюг був дуже короткий. Мордред не став її відводити назад до камери. Він збирався покінчити з нею зараз.

— Твій коханець вже, напевно, мертвий, — кинув Мордред, щось шукаючи по шухлядах кухонного стола, що стояв біля стіни. — Ти ж не думала, що у мене в лікарні немає своєї людини?

Лера здригнулася, міцно заплющивши очі. Якби в неї було серце, воно б зайшлося у шаленому стукоті. Але… Звідси вона не могла нічого вдіяти. Дівчина не була впевнена, що їй хоч щось вдасться, але спробувати треба було.

«Значить, щоб здобути владу над чиєюсь душею, потрібно змусити людину присягнути тобі перед смертю…» — Лера навіть здивувалася, як швидко в її пам'яті сплив один епізод із життя.

— Перед смертю я хотів би принести клятву. Мені потрібно трохи твоєї крові, — сказав Морл, обережно дихаючи. Він лежав на землі у підземній печері острова Вечеринг.

Лера кивнула. Швидко піднісши палець до рота, вона вп'ялася в нього зубами. З ранки виступила маленька крапля крові. Морл щось тихо зашепотів, наказавши покласти руку йому на спину. Вона так і зробила. Палець обпекло, ніби вона його занурила в казан з окропом.

— Велика праматір... — очі чоловіка закотилися, а з посинілих губ вирвалося тихе зітхання.

Лера затремтіла, відчуваючи, як земля йде в неї з-під ніг. Його серце більше не билося. Закинувши голову, Лера завила. Від її крику затремтіли стіни й стеля печери.

Лера виринула зі спогаду, шоковано відкривши рота. Кинувши в бік Мордреда погляд, Лера швидко роззирнулася.

«Ти знав. Ти знав, що так буде, — раптом прийшло до неї розуміння. — Морле. Допоможи. Я знаю, що ти мене чуєш. Я впізнала тебе. Це ти був біля моєї камери. Якщо ти клявся мені, то прийди!» 

Вона сиділа недалеко від прочинених дверей на холодній підлозі, вітер гуляв кімнатою, але вона цього майже не відчувала. Та раптом їй здалося, що з темряви проходу на неї хтось пильно дивиться.

«Морл?»

Їй здалося, що вона почула тихе пирхання, а потім той, хто там був, зробив крок, присівши на рівень її очей. Дівчина вдавилася майбутніми словами. Це справді був він, але не такий, яким вона його запам’ятала. Його шкіра була цілком звичайною, втративши колишню блідість. Всміхнувшись, він заправив темне пасмо за вухо, і вона побачила, що воно довге та гостре.

«Ельф!» — якби в неї було тіло, воно б втратило опору.

«Шокована? — в голосі засміялися бісенята. — Я також тебе радий бачити, Рел».

«Морле? — закривши рот, дівчина витріщилася на нього. — Ти живий? Ти...»

У напівтемряві було не видно, що його тіло майже прозоре.

«Ні. Я мертвий. Ти ж це бачила, — цокнув язиком та на мить звів очі до стелі. — Моя сестра пускає у цей замок чортзна-кого».

«Твої вуха... Що це означає? Я ніколи не бачила... Я ніколи не знала...»

«Що? Те, що я наполовину золотий ельф? Це була велика таємниця, через яку мене могли вбити», — вдавано радісно промовив він.

«Допоможи мені. Прошу, — Лера подалася вперед. — Ти ж мені поклявся».

«Я це пам'ятаю», — зітхнув Морл, втративши усю веселість.

«Я хочу повернутися у своє тіло. У мене розбита душа».

«Я це також знаю. Це я штовхнув тебе до Мордреда тоді в камері. Але повернутися у своє тіло ти зможеш тільки тоді, коли в тебе буде ціла душа. Ну, або... — Морл зам'явся. — Дві. Якщо хтось віддасть тобі свою душу».

«Добре. Ти мені поклявся. Зроби це ти», — рішуче сказала Лера.

Морл із сумом подивився в її безбарвні, як і все тіло, очі. Він знав, що так воно і буде. Тільки вона не розуміла, чого це коштуватиме.

«Якщо я віддам свою душу, коли заживе твоя, моя душа помре, перетвориться на пил. Це для мене буде кінець».

«Але... що ж мені робити?» — схлипнула вона.

Морл хотів відповісти, але помітив, як у їхній бік іде Мордред; швидко скочивши на ноги, він зник за дверним отвором.

— Ну все, час із цим покінчити. Через кілька хвилин Володарка Часу залишиться в історії, — Мордред обвів її поглядом та підібгав губи. — А потім і всі інші.

Лера у відчаї кинула погляд туди, де зник Морл. Мордред схопив магічний ланцюг, що тримав її, та поволік до столу. У Лери не було сил чинити опір. Надія на порятунок ось-ось мала померти.

«Морле, якщо я колись тобі була дорога. Якщо я тобі дійсно була потрібна. Допоможи мені. Не дай душі моїй померти. Я віддячу тобі. Я не дам твоїй душі перетворитися на пил. Якщо це дійсно правда і я Володарка Часу, я зроблю все, щоб врятувати твоє королівство. Тільки врятуй зараз мене».

Лежачи на кам'яному столі, вже не прив'язана, Лера повернула голову набік і знову зустрілася поглядом із Морлом. Він стояв у дверях. Морл не йшов, але й не робив нічого. Він не згубить себе заради неї.

— У тебе є останнє бажання, Принцесо Часу?

Лезо ножа зловісно блиснуло в руках темного мага, Лера замружилася, щоб не бачити те, що має статися.