Розділ 34. Пробудження

Андрію довелося чекати довго, поки Лера прийде до тями. Увесь цей час він не міг знайти собі місця.

​Розплющивши очі, Лера подивилася безбарвними перед собою. Майже відразу вона помітила, що волосся в неї стало абсолютно білим, як і все інше. Вона майже не відчувала свого тіла, ніби важила кілька грамів.

​«Андрію?.. — простягнула до нього прозору руку  — Що зі мною?»

​Хлопець дивився на неї, марно намагаючись підібрати хоч якісь слова.

​«Тепер уже все? Я не повернуся у своє тіло?»

«Ми щось придумаємо. Не опускай руки» — нарешті зміг вичавити з себе хоч щось хлопець.

«Я впізнала це місце… Точніше коридор яким він ніс мою душу, — сказала вона абсолютно мертвим голосом. — Але це вже немає сенсу. Моє тіло не прийме розбиту душу. Я ніколи не повернуся, — в камері стало холодно.

Коли вона встала її ноги не торкалися підлоги, дівчина ширяла над нею. Це ще більше лякало й засмучувало Леру. Тому вона воліла просто лежати, ні про що не думаючи. Андрій сидів мовчки біля стіни. Так і минав час.

​* * *

Лера й Андрій були у великій кімнаті з маленькими вікнами під стелею. На середині височів той самий кам'яний стіл. Лера з жахом дивилася на нього, адже пам'ятала, як тут їй розбили душу. На обох були одягнуті спеціальні кайдани, що не давали душам покинути це місце.

​— Не здогадуєтеся, навіщо я вас сюди привів? — криво посміхнувся Мордред, спершись на край столу.

​«Ти розіб'єш нам душі», — насупилася Лера.

​— Але чому відразу такий песимістичний настрій? Може, я хотів просто з вами поговорити. Наприклад, вам же цікаво, як я зміг забрати у вас душі? Звідки в мене кинджал?

​Лера фиркнула, і в кімнаті відразу повіяло холодом. Вона розуміла, що ця розмова марна: Мордред просто тягнув для чогось час. 

​«Ну, розповідай. Звідки у тебе кинджал?»

​— Я змушую клястися мені перед смертю. Якщо людина поклянеться, вона не зможе пройти далі та залишиться блукаючою душею, поки я нею скористаюся. Цей кинджал був створений із півсотні проданих мені душ. Ось чому він не ріже плоть. — Мордред нахилив голову вбік. — І він зараз у твого братика, — несподівано буркнув маг.

​Очі дівчини розширилися від жаху.

​«Що ти зробив із моїм братом?»

​— Нічого. На жаль. Але я виправлю це. І… Оскільки кинджал у нього, я вирішив одного з вас помилувати. Так би мовити, згадати, що колись мене посвячували у лицарі. Але ви маєте відгадати загадку. Якщо не вгадаєте — залишитеся тут. Але я б на вашому місці навіть не намагався. Це такий шанс. Після вашої смерті про вас будуть згадувати в казках, складати легенди. От як… Ломео та Джульєтта?.. — Мордред відліпився від стола, зробивши кілька кроків до них.

​«Ромео та Джульєтта, — навіщось виправила його Лера. — Ні. Нашої смерті ти не дочекаєшся. Давай свою загадку».

​Мордред фиркнув.

​— Слухайте. Я не камінь, але я важкий. Якщо мене піднести до сонця, я починаю блищати. Я ненавиджу людей і все живе, тому під час зустрічі зі мною нічого живого не залишається. А тепер думайте. У вас дві хвилини.

​Лера й Андрій розгублено перезирнулися.

​«Може, це вампір? Він же теж блищить на сонці», — припустив Андрій.

​«Ні.»

​«Це може бути що завгодно. Щось важке, ще й блищить. Та ще й ненавидить людей і все живе».

​Лера й Андрій перебирали один варіант за іншим, марно намагаючись знайти відповідь. Раптом Лера почула за спиною голос. Вона повернула голову, але нікого не помітила.

​«Це меч», — прошепотів таємничий незнайомець.

​Лера замислилася. Адже це справді може бути правильною відповіддю. Голос здався їй дуже знайомим. Раптом її осяяло. Такий самий голос був у тіні, яка навідувалася до неї.

​«Хто ти?» — обережно запитала Лера, щоб ніхто сторонній не почув.

​«Ще не здогадалася, Рел? Рятуй свого хлопця. Потім із тобою поговоримо», — після цього таємничий голос замовк.

​«Відповіддю на питання був меч», — сказала Лера Мордреду.

​Було видно, що темний маг був незадоволений тим, що вона відгадала його загадку. Але від слів своїх він не став відмовлятися. Мабуть, сподівався ще на щось.

​— Правильно. Тепер потрібно вибрати, хто з вас повернеться у своє тіло, а хто назавжди залишиться у цьому замку. Заодно перевіримо, що являють собою чоловіки двадцять першого століття, — Мордред покрутив на пальці перстень і вистрілив із нього в дзеркало, що стояло біля стіни. Там одразу ж виникла лікарняна палата.

Після цього темний маг прошепотів закляття і кайдани впали. Андрій вражено подивився на дзеркало.

​«Я залишуся. Відпусти Леру».

​— Чудово. Нехай іде, — щасливо посміхнувся Мордред.

​«Ні, Андрію. У мене розбита душа. Я не можу повернутися у своє тіло. Якщо я пройду через портал, загину, — швидко прошепотіла Лера Андрію. — Мордреду не хочеться нас відпускати. Біжи, рятуйся. Розкажи Мерліну, що він ховається під Віджио. Тоді в мене буде шанс. Прошу тебе».