Розділ 32. Помутніння

Через кілька днів морози вдарили з новою силою. Студенти майже не виходили на вулицю. Здебільшого лише до школи, а решту часу воліли відсиджуватися по домівках.

Хоча в середині місяця почалося потепління. Тоді над містом і школою навис такий густий туман, що годі було щось розгледіти. Погода була мінливою: то засипало снігом, то світив Златан.

Влад щойно повернувся після уроків до гуртожитку. Вони з Мариною завжди ходили разом — і до школи, і зі школи. Здавалося, все почало налагоджуватись.

Але на жаль щастя було таким же мінливим, як погода — Лері з кожним днем ставало гірше. Влада дедалі частіше навідували думки, що він дарма обіймає посаду старости. Навіть після того, як вони дізналися, хто Викрадач душ, його ще ніхто не знайшов. Мордред добре зачаївся і тепер навряд чи діятиме так само. Але тепер Влад знав точно — Мордреду потрібен саме він.

Провівши Марину до її будинку, Влад швидко поцілував дівчину в щоку.

— На добраніч.

Вона усміхнулася й пішла до себе, а Влад попрямував до будинку номер 7. У вузькому коридорі, де знаходилися спальні хлопців, він ледь не зіткнувся з Германом, який зайшов кількома хвилинами раніше.

Хлопці кілька секунд намагалися обійти один одного: то один зробить крок убік, то інший туди ж.

— Та відійди вже, — Герман штовхнув його плечем, нарешті обійшовши.

— Тобі ще самому не набридло?.. Слідкувати за нами, — різко обернувся до нього Влад. — Чого ти хочеш?

— Чого я хочу? — хмикнув хлопець. — Вміти керувати часом. Я зробив би так, щоб ми з тобою ніколи не стали друзями. Або щоб Марина тебе не покохала.

— Ти все ще її кохаєш? — Влад стиснув долоні в кулаки.

— І що тобі дасть моя відповідь? 

— Просто скажи, — карбуючи слова сказав Влад.

— Та пішов ти, — насупився Герман і пішов геть.

Влад хмикнув, відчинивши двері своєї кімнати. Повісивши речі до шафи, він мимоволі зітхнув. Раптом йому на очі потрапив зошит, у якому він іноді щось писав. Підійшовши до тумбочки, Влад узяв його до рук і перегорнув кілька сторінок.

Вмикати комп'ютер не хотілося, тому він узяв ручку та книжку, щоб підкласти під зошит, і сів на ліжко. Прихилившись спиною до стіни, Влад, прикусивши кінчик ручки, замислився. Коли в голові з'явилася думка, він швидко почав писати, щоб не проґавити жодного слова для чергового незакінченого рукопису:

"Що ж я роблю? — подумав Ерік, притискаючи її до себе. — Вона ж невинна в тому, що сталося між нами.

Пролунав бій великого міського годинника, був уже полудень. Чоловік і жінка стояли на мосту, обіймаючись.

— Навіщо ж ти від мене тоді пішов? Чому покинув? Я на тебе чекала, сподівалася, що ти скоро повернешся, — сказала вона, глянувши своїми блакитними очима на чоловіка.

— Вибач, Ліз, так вийшло. Між нами й справді з'явилася якась прірва. Я не знаю, що робити.

— Еріку, може, нам краще розійтися? У тебе своє життя, у мене своє. Якщо вже ти мене більше не кохаєш. Давай не будемо мучити одне одного.

— Напевно, ти маєш рацію. Але чи не хочеш ти сказати, що повернешся до Даніела?

Ліз зітхнула, опустивши голову..."

Влад заніс ручку, щоб написати продовження, але так і завмер. Що він тільки що написав? Вирвавши аркуш, Влад зіжмакав його.

— Зарен, — папір вмить облизало синє полум’я.

Махнувши рукою, хлопець струсив попіл на килим.

Невже його відвідують такі думки? Хлопець перевів погляд у вікно. Злість зійшла нанівець.

«Я не знаю, що роблю, Лер. Мені страшно… Я не можу не думати про те, що він нашкодить їй. І все через мене. Через це мені приходять дивні думки. — Влад зітхнув, на мить прикривши очі. — Якби ти була тут, то змогла б хоч щось порадити. У тебе більше досвіду в коханні. А так…»  

Він знав, що так буває і це просто треба пережити. Причина його поганого настрою насправді не Марина, а він сам. 

Натягнувши на губи посмішку, Влад взяв у руки телефон. Хлопець набрав номер Марини в надії почути її голос. Дівчина довго не відповідала; спочатку це його засмутило, а потім почало викликати роздратування. Хлопець хвилин п'ять намагався до неї додзвонитися. І тільки на шостій хвилині вона нарешті взяла слухавку.

— Вибач, я виходила. Ти щось хотів?

— Так, — перевів подих Влад. — Я хотів тебе побачити.

— Я втомилася. Може, завтра?

— Завтра ми й так побачимося у школі. Пів години тому ти не була втомленою. І взагалі, що ти сьогодні робила? — заскрипів зубами хлопець.

— Ну вибач, це ти в нас один займаєшся справами, а я так... — гмикнула Марина.

— Ти забуваєш, що я староста! Я дійсно займаюся справами, — його голос зірвався.

— Годі на мене кричати. Яка муха тебе вкусила? — голос Марини став уже зовсім ображеним.

— Я на тебе не кричу, — парирував Влад.

— Саме кричиш. Герман не дозволяв собі навіть підвищувати на мене голос.

— Ну і зустрічайся зі своїм Германом! — випалив Влад і кинув телефон на ліжко.

Тільки за хвилину він зрозумів, яку дурницю зробив. Коли він спробував знову набрати її номер, ніхто не відповідав.

— Тільки цього мені не вистачало, — застогнав Влад, схопивши з шафи куртку й шапку.

Одягаючись на ходу, він вибіг зі свого будинку й попрямував до Марини. Вона жила недалеко від нього. Коли хлопець зайшов до її кімнати, вона сиділа з ногами на ліжку й плакала, а розбитий телефон валявся на підлозі.

Присівши на край ліжка, Влад згріб її в обійми.

— Я сказав дурницю. Вибач.

Марина нічого не робила — вона продовжувала мовчати, дивлячись кудись у порожнечу. 

— Ну що мені зробити, щоб ти мене пробачила?

Марина прибрала його руку й сіла рівно. У її очах зблиснуло презирство. Вона так на нього подивилася, що Влад був готовий розвернутися і піти геть.

— Чого ти хочеш? Я виконаю все, — переборовши свою образу, хлопець подивився на неї з надією. Йому не хотілося власноруч руйнувати їхні стосунки.

Він очікував, що вона попросить його піти, або зробити щось надзвичайно складне, чи напоказ. Але вона лише сумно посміхнулася, змахнувши з вій сльози.