Розділ 31. Кинджал душ

​— Ріно, ти ціла? — Влад підвівся із землі. У голові трохи гуділо після падіння.

​— Здається, так, — дівчина потерла чоло, помітивши на пальцях трохи крові. — А може, й ні.

​Губи Марини затрусилися, й вона злякано роззирнулася.

​— Ходімо звідси.

​Влад подав їй руку.

​— Ми маємо знайти Улю.

​Марина відкрила було рота, щоб щось сказати, але вчасно його закрила, насупившись. Влад напружено роззирнувся, шукаючи поглядом подругу. Туман вже почав осідати, а її ніде не було. Раптом пронизливий вереск Марини змусив його обернутися до неї.

​— Дідько, — вилаявся хлопець, позадкувавши.

​Із землі з'явилися людські руки. Перелякавшись, Влад та Марина кинулися бігти між кам’яними плитами до головної дороги. За ними не чулося погоні, але варто було їм озирнутися, як небіжчики бігли слідом.

​Влад рвонув убік. Йому не хотілося перевіряти, чи вони справжні, чи лише ілюзія.

​Коли вони вибігли на широку дорогу цвинтаря, то на секунду зупинилися, щоб перевести подих, і тільки тоді побачили Мордреда, який швидко йшов за ними. На одній його руці виблискував перстень-артефакт, а в другій він міцно стискав кинджал.

​— Лікурембо. — заклинання, послане Мордредом, влучило в одну зі стел і зруйнувало її.

​Влад і Марина знову продовжили тікати, але Мордред не відставав, карбуючи кожен крок. Він раз у раз випускав магічні імпульси з персня, цілячись переважно в Марину. Одне з них влучило Владу в ліву руку, розірвавши рукав куртки та светра. З рани ринула кров. Хлопець намагався на неї не зважати.

​«Ще трошки», — повторював він собі.

Марина верескнула, вхопившись йому в здорову руку, гальмуючи його. Але Влад й сам помітив. Посередині дороги стояв Мордред. Марина озирнулася назад, але й там височіла його фігура. Куди б вони не дивилися, скрізь були копії темного мага. І хто з них справжній, важко було розібрати.

​Якийсь із семи Мордредів спрямував на них силу персня. Заклинання мчало прямо на Марину, але Влад відповідь відбив його. Тікати було вже марно — залишалося тільки вступати в бій.

Марина не була сильною у бойових заклинаннях. Цілячись в одного Мордреда, вона пропустила удар справжнього. Дівчина ледве не впала на землю, збита з ніг.

​Влад напружив зір: він намагався зрозуміти, хто з них справжній. Адже поки що він просто так витрачав сили. На якусь мить усередині все похололо — він зрозумів, який із цих клонів справжній. Це сталося у ту мить, як у груди Марини летів кинджал. Він вже не встигав його відбити чи відштовхнути дівчину, тому просто закрив її собою.

​— Владе! — закричала Марина.

Він нічого не відчув. Але побачив, нахиливши голову, як лезо майже повністю увійшло йому в груди. Переляканий крик Марини заглушив усе довкола.

Коліна вдарилися об доріжку. Похитнувшись, хлопець впав на сніг. Голову пронизав біль. Щось всередині нього рвалося назовні. 

«Так ось як забирають душу?»  

Стиснувши зуби, Влад напружив усю свою свідомість, аби не дати своїй душі покинути тіло. Перед очима темніло, чиїсь руки, немов лещатами здавили горло. Задихаючись, він схопився рукою за светр, під яким відчув важкість медальйона.

​«Допоможіть! Тато, мамо…» 

Хватка невидимих рук тільки посилилася, але Влад боровся. Рана на грудях почала нестерпно боліти, ніби хтось увігнав лезо ще далі.

​«Я не віддам тобі свою душу. Ти не отримаєш ще мене»

​Але свідомість тьмяніла... Перед собою він уже нічого не бачив, тільки силует людини. І він ставав все яскравішим. ​Щойно з'явилося це світло, хватка на його горлі трохи послабшала. Але Влад усе ще не міг впіймати свідомість. Він не розумів, що відбувається: хтось або щось закрило його собою.

​«Не чіпай мого сина».

​Чийсь голос пролунав твердо і владно, і при цьому груди хлопця щось нестерпно обпалило.

​Влад здригнувся, з його широко розплющеного рота вирвався крик:

​— Тату! Врятуй!

​Після цього всі пута, що обплели його, спали. Влад відчув, як дихати стало легше. Але разом із цим прийшло жахливе розуміння. Його врятував зовсім не той, кого він кликав. 

​Хлопець жадібно ковтнув повітря, а потім різко розплющив очі.

​Він лежав на снігу, його ліва рука була забризкана кров'ю і майже не слухалася. Кліпнувши, Влад побачив Марину, що плакала над ним. Поруч лежав чарівний кинджал, який ледве не забрав у нього душу. 

«Що вони зробили? Нащо витягнули?»  

Влад підняв руку, щоб перевірити рану. На тому місці де мав бути глибокий поріз не було нічого. Судомно втягнувши ротом повітря, хлопець сів. 

— Живий. — озвався хтось.

Влад повернув голову, побачивши в кількох кроках Улю, Максима і ще кількох незнайомих людей. Мабуть, це вони злякали тоді викрадача душ, тому він і не забрав свій кинджал.

​Голова залишалася важкою. Підвівшись, Влад ледве знову не впав, але його за руки підхопили Максим і якийсь чоловік.