Розділ 29. Наслідки

Настав лютий. Пухнастий сніг кружляв над будинками й бруківкою Віджио.

​Відійшовши від вікна, Влад знову наблизився до ліжка сестри.

— Мені пора. Шкода, що ти не можеш цього побачити, — його настрій завжди псувався, коли він приходив до лікарні. Але й не приходити не міг.

​Вийшовши з палати, хлопець побачив Марину, яка досі чекала його в коридорі.

— Ходімо? — встала вона з лави.

— Ходімо.

​Після кількох тижнів заборони виходити з Резенфорда студентам нарешті дозволили бувати в місті, але тільки групами. Тепер у Влада з'явилася можливість навідувати сестру не лише з Мерліном.

​Вийшовши з лікарні, Влад узяв Марину під руку, і вони рушили до Резенфорда. Сніг усе ще йшов. Він летів їм у спину, не завдаючи жодних незручностей. Тому вони не дуже поспішали, радіючи такій очікуваній свободі. Відсутність негативних змін у стані сестри трохи заспокоїла Влада. Він перестав так турбуватися про її життя, вірячи, що рано чи пізно вона прокинеться. Після майже місяця напруги Влад знову почав щиро посміхатися.

​Погода була чудовою. Майже всю дорогу до Резенфорда хлопець та дівчина проговорили. 

— Давай ще трохи погуляємо Резенфордом. Чого сидіти в будинку? — запропонувала Марина.

​Влад із нею погодився. Тримаючись за руки, вони неквапом пішли головною шкільною дорогою, а потім звернули на алею Засновників. ​Вона зараз була заповнена дівчатами та хлопцями різного віку. Звідусіль долинав дзвінкий сміх. Був вихідний, і ніхто не заважав їм веселитися. Тим паче, це навіть схвалювалося.

​Ідучи алеєю, Влад із Мариною обговорювали фільм, який дивилися зранку. Аж раптом кинута кимось сніжка влучила Владу в спину. Цілком випадково. Озирнувшись, хлопець покрутив головою, шукаючи того, хто це зробив.

​Це виявився хлопець на голову менший за нього. На його обличчі тієї ж миті з'явився винуватий вираз. Криво всміхнувшись, Влад поворухнув пальцями зліпивши сніжку та жбурнувши її у відповідь.

​Хлопець розсміявся, пригнувся і начарував ще одну. Так Влад із Мариною приєдналися до гри. Вони бігали разом з іншими, влаштувавши справжню снігову битву. 

Марина охнула, коли чергова сніжка влучила їй у голову, ледь не залетівши за комір. Дівчина струснула волоссям і мало не отримала сніжкою від Влада. Вона ледве встигла пригнутися і, сміючись, кинулася на нього.

​— Ах так! — жартома пригрозила вона, швидко зліпивши ще одну й метнувши її у Влада.

​Їй знадобилася хвилина, щоб пробитися до нього через завісу зі сніжок — Влад, очевидно, не став робити для неї виняток. Наблизившись, вона схопила його за обидві руки й штовхнула на сніг, полетівши слідом.

​Хлопець, не маючи сили стримати регіт, спробував вирватися з її чіпких рук, але дівчина буквально прицвяхнула його до землі своєю вагою.

— Пробач, більше не буду.

— Чарівне слово? — запитала Марина, схилившись до нього.

Влад удав, що замислився.

— Вентеретто?

— Ти що, дурник? — дівчина вимогливо подивилася на нього.

— Здаюсь, здаюся, — Влад припинив сміятися і з ніжністю подивився на неї. — Я люблю тебе.

​Марина всміхнулася і встала, давши йому змогу піднятися. Обтрусившись, хлопець згріши її в обійми. Тільки він зібрався її поцілувати, як у кишені його куртки заграв телефон. Влад тихо вилаявся, винувато подивившись на дівчину.

Покопирсавшись у кишені, він підніс телефон до вуха, помітивши, що номер не підписаний.

— Доброго дня, хто це?

— Вибачте, вам телефонують із лікарні. Ми не змогли додзвонитися до Мерліна. Владиславе Шліман, якщо можете повідомити його, або краще приходьте до нас самі, — швидко промовив жіночий голос.

— А що сталося? — запитав Влад, і вже від наступних слів зблід.

— Вашу сестру перевели до спеціальної палати. Вона перестала дихати самостійно.

​Влад осів на сніг, продовжуючи стискати у руці телефон. Він так сподівався, що вона незабаром одужає, а ця звістка перекреслювала всі надії. Сховавши його назад у кишеню, хлопець закрив обличчя руками.

— Що таке? — злякано прошепотіла Марина, присівши до нього.

— Мені треба терміново до лікарні. Лері погіршало.

— Я з тобою.

— Ні. Я сам.

— Самому тобі не можна ходити. Пішли, — дівчина взяла його за руку та допомогла піднятися.  

​З моменту їхнього візиту у лікарню минуло не більше години. Знадобилося двадцять хвилин, щоб знову опинитися в лікарні.

​Розстібаючи на ходу зимову куртку, Влад побіг коридором до кабінету лікаря. Щойно хлопець увійшов, той підвівся, відклавши медичні картки.

— Добре, що ви так швидко прийшли. Ходімо, — лікар вирішив особисто провести його до палати.

Вона знаходилася на тому самому другому поверсі, тільки набагато далі. І це вже була реанімація.

​Надягнувши халат, білий як сніг Влад пішов слідом за лікарем.