Розділ 28. Розбита душа

Лера лежала посеред своєї камери, обійнявши руками коліна. Вона вже давно втратила лік часу. Хотілося, щоб скоріше щось сталося. Байдуже що. Нехай вже їй розіб’ють ту душу та викинуть із цього світу назавжди.

Десь у коридорі почулися важкі кроки, що наближалися. Дівчина навіть голови не підвела, коли вони зупинилися по той бік захисного поля. Вона і без цього знала, хто там стоїть.

— Сумуєш? — насмішкувато прозвучав чоловічий голос.

Лера підтиснула губи, намагаючись стримати прокляття. Мордред присів, потрапляючи тепер у поле її зору.

«Я дуже сподіваюся, тебе скоро знайдуть. Мій дядько вже мав зрозуміти, що це був ти».

Чоловік глухо розсміявся.

— Я б на це не розраховував. Треба дивитися правді в очі, Принцесо. Вони настільки дурні, що не прибрали ще пів року тому мій ідентифікатор із захисту вашої школи. Я його сам видалив. Не дивно, що до вас може потрапити будь-хто. З таким-то захистом.

«Скажи одразу: чого ти насправді хочеш? — ображено кинула Лера, сівши. — Для чого я тут сиджу стільки часу?»

Чоловік знизав плечима.

— Та не так вже й багато, Принцесо. Трохи більше місяця.

«Тоді, можливо, ти вже щось зробиш? Можеш навіть вбити, я не проти».

Мордред знов розсміявся.

— Я це зроблю, але тоді, коли буду впевнений, що ти вже точно не відродишся.

Лера спробувала пирхнути, але це прозвучало геть слабо.

«Ну спробуй. Мене наявність безсмертя більше лякає, ніж приносить радість. Я не палаю бажанням залишитися врешті сама після…» — Лера замовкла, злякано подивившись на нього.

— Бачу, ти вже почала розуміти, чого я хочу.

— Ти ніколи не доберешся до моїх рідних. Вони сильніші за мене.

— Не хотілося б тебе розчаровувати, але вже, — спокійним тоном продовжив Мордред. — Мені навіть не довелося за ним довго бігати. Так хотів до тебе, що я не зміг пройти повз. Хоча, чесно кажучи, мене більше цікавив твій брат.

Лера застигла, насторожено подивившись на нього.

Мордред дістав з-за пояса кинджал і натиснув на маленьку кнопку на руків’ї. Тієї ж миті в камері з'явився хлопець. Він лежав непритомний, розкинувши руки.

Андрій.

Дівчина кинулася до нього.

— Не нудьгуйте. Скоро до вас приєднається ще хтось, — глузливо сказав Мордред. — Можливо, навіть твої батьки. Я б на твоєму місці на це розраховувала.

Лера залишила його слова без відповіді. Це вже не вперше, коли Мордред згадував її батьків. Деякий час вона думала, що він десь головою стукнувся, бо раптом почав розповідати, що вони мали відразу переродитися, щоб бути поруч. Якщо вірити його маячні, їм могло бути не більше п'ятнадцяти. Тільки от це розбивалося об себе. Жодного підлітка, який хоч трошки був схожим на неї, у школі не існувало. А це, якщо вірити, головна ознака.

Лера почула, як кроки за спиною віддаляються.

Пішов. Нарешті.

Дівчина торкнулася плеча Андрія й відразу відсмикнула руку. По пальцях пройшов розряд. Таке саме було з силовим полем на камері.

«Сволота, ти Мордред» 

Буря вщухла так само швидко, як з'явилась. Обійнявши коліна руками, Лера стала чекати, поки Андрій прийде до тями. Тоді вона зможе в нього щось розпитати.

Чекати довелося недовго, хоча плин часу тут зрозуміти було неможливо: могла минути як хвилина, так і день.

Андрій поворухнувся, швидко розплющивши очі. Його тіло сіпнулося вгору, відірвавшись від підлоги.

«Тс-с. Все добре, — відізвалася Лера, привертаючи до себе увагу. — Розслабся. Це тимчасово».

Андрій спробував вхопити ротом повітря, а потім рвучко повернув до неї голову. Лера заворожено втупилася в його очі. Вони були тепер ніби з домішками золота.

«Леро! — хлопець спробував дістатися до неї, щоб обійняти, але дівчина вчасно відскочила вбік. — Леро…»

Його плечі опустилися, а в очах спалахнув біль.

«Якщо ти до мене торкнешся, тебе вдарить електричний розряд», — сказала вона, вже знаючи, про що він подумав.

«Я не хотів, — Андрій спробував сісти; це вийшло, але не з першого разу. — Я тоді повівся як дурень, але я не хотів».

Лера так і залишилася стояти.

«Розкажи, що відбувалося після мого зникнення».

«Після того, як ти не прийшла на урок, ми почали тебе шукати. І випадково опинилися на березі. Я гадав, що ти могла піти туди. Адже це наше місце, а після всього, що я наробив…»

«Я тебе ні в чому не звинувачую. Що було далі?» — це могло прозвучати різко.

«Ми з Улею віднесли тебе до гуртожитку. Потім прийшов Мерлін, приїхала швидка».

«І що сказали лікарі?» — зацікавилася Лера.

«Що шансів у тебе немає».

«А ти?»

«А я закотив істерику й знепритомнів. Кілька разів», — опустив очі Андрій.