27.1

* * *

Влада начебто підмінили. З галасливого він став тихим. Його було зовсім не впізнати. Минуло лише два дні з моменту, як його призначили старостою, а він відчував, що сил у нього вже немає. 

«Цікаво, — думав Влад, — довго вони намагатимуться мене вижити з цієї посади?» 

«От дідько. Дістали вже. І послати ж не можу, і виконувати цю маячню не хочеться». 

Так Влад і бігав з першого поверху на другий і далі сходами. Про башти взагалі годі й казати. Одного разу йому зателефонували та сказали, щоб він терміново прийшов до бібліотеки. І дарма, що його попросила Тіара Дей піти й з'ясувати, чи прийшли потрібні підручники. Це було найпростіше завдання. Навіть не завдання — просто так вийшло, що він підвернувся їй під руку. 

До початку наступного уроку залишалося катастрофічно мало часу. Щоб встигнути, Владу довелося перейти на біг. І все було б добре, якби не крига. Майже біля бібліотеки, в парку, він послизнувся і з усього розмаху впав, дивом не вдарившись головою. 

Хвилину після цього хлопець приходив до тями, щоб ніхто не побачив його перекошене обличчя. Адже було справді боляче. Побачивши студентів, які стримувалися, щоб не заржати, Влад натягнув на обличчя усмішку і, ніби нічого й не сталося, пішов на урок. 

— Ну, я ще вам покажу. Будете у мене самі в снігу кататись. А з місця ви мене не зрушите. Я Вольфрам, а Вольфрам ніколи не здаються. Запам'ятайте, невдахи, — насупився Влад, роздратовано обтрушуючи сніг з одягу. 

Йому було байдуже, що його зараз ніхто не чує. Якщо знадобиться, він їм це скаже на біс. Тиждень випробувального терміну був, на думку Влада, найдовшим у його житті. Але, на щастя, він його пройшов. Окрім цього Корнелія Фуолк навіть похвалила його.

Наступного понеділка Влад уже усміхався, дивлячись на однокурсників та інших студентів зі свого факультету. Він вирішив стати найкращим. І хай начуваються ті, хто стане на шляху. Але ніхто не знав, що до блискучих відповідей на уроках Влад готувався ночами. Він практично зубрив напам'ять параграфи, намагався виконувати більше, ніж задавали.

Однокурсники дивувалися: як це він усе встигає? А потім стали кидати гнівні погляди, коли ще через тиждень його почали ставити за приклад усім. Але через деякий час усі нарешті змирилися з тим, що старостою Вольфрама є Влад Шліман.

Але був у цього й негативний бік. За цим всім стояла не одна безсонна ніч і відсутність вільного часу. У нього вже не було сил погуляти з Мариною. Він робив уроки, виконував якісь доручення і майже одразу засинав. Таким чином, думки про самотність відійшли на другий або навіть на третій план. Якби Влад був художником, він сказав би, що вони стали схожі на колір повітряного серпанку. Тепер це лишилося в минулому. 

Єдине, що залишалося незмінним — він приходив до сестри, сідав, розповідав як пройшов день, і лише іноді плакав. 

Влад знав, що складнощі, з якими зіткнувся він, — це лише його складнощі. Лера чудово зі всім справлялася. Її всі любили. Більшість точно.

Закінчивши доповідь на зіллєваріння, Влад позіхнув. Потягнувшись, він відклав сувій убік. За вікном вже давно запалили вогні. Було ще недостатньо пізно. Він міг би ще багато чого зробити. Ця думка потонула у новому позіханні. 

Скинувши кросівки, Влад не роздягаючись ліг на ліжко, заплющивши очі. Не встиг він провалитися у сон, як його звідти вирвав звук вхідного виклику. Розліпивши очі, хлопець сонно подивився на екран. Телефонувала Марина, треба було відповісти, він і так занадто мало приділяв їй увагу останнім часом.

— Привіт, Ріно. Що? Ні, я не сплю, приходь, — сказав Влад, ледве стримавши позіхання. 

Марина з'явилася в його кімнаті через п'ять хвилин, на її темному волосі блищали сніжинки. Влад вже встиг привести себе до ладу і змусити губи скластися у звичну привітну посмішку.

— Я тобі не завадила? — Марина окинула кімнату поглядом. 

— Ну що ти, заходь. Я нещодавно доробив доповідь, — Влад підійшов, обійнявши її. — Ти навіть не уявляєш, як мені приємно чути твій голос. 

Марина м’яко усміхнулася, провівши долонею по його щоці. 

— У тебе втомлені очі. Може, ну її, цю посаду? 

— Ріно, я тобі вже казав. Для Лери ця посада важлива, тому я маю її зберегти, — зітхнув хлопець та відсторонився. Він розумів, чому Марина час від часу це каже, але й вона має його розуміти. 

— Ну, гаразд. Нехай буде так. Але після того, як тебе призначили старостою, у тебе на мене залишилося зовсім мало часу, — дівчина подалася вперед, обвивши руками шию. — Я ж люблю тебе. Не гнівайся. 

— Я не гніваюся. Це все тимчасові проблеми. Ось побачиш, скоро все налагодиться. 

— А коли це буде? Скільки мені чекати? Тиждень, місяць? — у голосі знов промайнули ображені нотки, які вона чи то не змогла, чи не хотіла ховати.

— Не знаю. Поки Лера не отямиться. 

Марина, важко зітхнувши, відступила від нього. Невідомо, скільки часу може пройти до цього моменту. І як би вона не любила Влада, як би не присягалася у своєму коханні, сил у неї ставало все менше. 

Чи прокинеться Лера взагалі? А якщо ні? Що буде з Владом? Що буде з нею? Що буде з ними? Марина просто засипала себе питаннями. Вона стояла, кусаючи нижню губу. Їй дуже хотілося залишитись, поговорити з ним, щоб він її поцілував. Але вона також розуміла, що йому треба спати.