Розділ 25. Спогади

Влад сидів на стільці біля ліжка сестри, стискаючи її ледь теплі пальці. Він не відходив від неї ні на крок після того, як приїхав. Хлопець зітхнув, нахилився до неї й прошепотів:

— Мені треба йти. Я до тебе ще зайду.

Надворі його вже мало чекати таксі, бо у Мерліна не було можливості за ним приїхати. Вийшовши з лікарні, Влад почув сирену швидкої допомоги, й за лічені секунди машина показалася у дворі. Коли вона зупинилася, з неї вискочили двоє і почали вивантажувати когось на ношах.

З лікарні вибігла жінка в білому костюмі. На її запитання ті тільки кивали, а потім до Влада долинули їхні слова:

— Почерк Викрадача душ.

Цим усе було сказано. Здригнувшись, Влад прискорив крок, щоб не заважати.

«Невже знову?»

 * * * 

Темрява вже давно опустилася над містом.

Влад сидів у кріслі біля каміна, закинувши ногу на ногу, та намагався читати книгу. Думки раз у раз поверталися до лікарні. На дивані розмістився Мерлін з газетою в руках.

Деякий час у вітальні стояла тиша яку порушували лише шурхіт сторінок та потріскування вогню. Раптом на столі голосно завібрував мобільний телефон. Відклавши газету, Мерлін потягнувся до нього, щоб відповісти на зв'язок.

Влад зацікавлено скосив очі на дядька. Він мовчки слухав що йому казали, й на його обличчя набігала тінь.

— Добре. Я поговорю з ним. Що робити зі студентами вирішимо завтра.

Поклавши телефон на стіл, Мерлін повернувся до племінника.

— Ти бачив сьогодні Златарева?

— Так. Коли я прийшов, він сидів у палаті, а потім одразу пішов. А що? — Влад відчув неприємну важкість на рівні шлунку. Звичайно ж лікар розповів про сварку.

Хлопець вже відкрив було рота, щоб сказати щось у своє виправдання, але Мерлін випередив його.

— Його знайшли посеред вулиці… Без душі.

Влад вдавився повітрям та голосно закашлявся.

— Що?.. В сенсі?

Мерлін втомлено провів долонею по обличчю.

— Викрадач душ знов у місті. 

Влад зблід, випустивши книгу з ослаблих пальців. Так ось кого привезли тоді на швидкій.

Горло звело спазмом. Він згадав, як перед цим кричав на Андрія, щоб знайшов маніяка. Невже це через нього? Андрій же не міг реально піти його шукати? І як взагалі знайшов? 

Хлопця якийсь час турбувала думка, що маніяк полює за його сім'єю. Він би не здивувався. Але те що сталося з Андрієм зовсім не вкладалося в цю думку? Чи все ж…

— Мені сказали, що за годину до того між вами у палаті сталася сварка. 

— Дядько, я… — Влад підняв очі в яких вже блищали сльози. — Це я винен. Я сказав: якщо він її любить, то нехай поверне їй душу або сам помре.

— Яка причина сварки? — зсунув брови Мерлін.

— Це не важливо.

— Мені ж треба знати, чому він був на вулиці далеко від лікарні, а не поїхав на таксі.

Влад знизав плечима, хоча він здогадувався.

— Можливо йому хотілося пройтися.

— Пройтися? Що між вами сталося? Через що ви ледь не побилися?

Влад підтиснув губи, відвівши погляд вбік.

— Я не можу розказати, — зітхнув він. — Це стосується лише Андрія та Лери.

Мерлін здивовано підняв брови.

— Це може допомогти в розслідуванні.

— Ні, — хлопець хитнув головою. — Я просто дізнався причину, через яку Лера була засмучена перед тим, як потрапити до Викрадача душ. Я не витримав. Накричав на нього. Я не знав що це стане останньою краплею…

Він справді тоді майже не думав. Бажав лише зірвати свою злість на людині чия помилка стала останньою для Лери. Але усю чашу до того наповнив він.

Плечі хлопця опустилися, ніби його давило до землі. Мерлін це помітив.

— Якщо хочеш щось сказати, кажи. Можеш мені вилити душу. Я не хочу, щоб і ти вирушив за ними, — Мерлін нахмурив брови.

Влад тихо розсміявся, знов похитавши головою. Навряд це допоможе заглушити провину, але йому було приємно.

— Поки ні. Але я буду обережним.

 * * * 

Новина про те, що її син потрапив у біду, дійшла до Оксани Златаревої лише за два дні. Жінка першим же рейсом прилетіла на Аладею.

Після його несподіваного зникнення вона дуже перехвилювалася. Жінка боялася, що з ним може щось трапитися. Так воно й сталося. Оксана Василівна докоряла собі, що не зупинила його тоді. 

Жінка сиділа біля ліжка сина, тримаючи його долоню та погладжуючи великим пальцем ледь теплу шкіру. Сліз вже майже не лишилося, вже деякий час вона просто дивилася скляним поглядом на апарати, що підтримували його стан.

У цій же палаті за ширмою лежала й Лера.

Жінка підтиснула губи, намагаючись вгамувати ту бурю емоцій що рвалася назовні. У глибині душі вона розуміла, що дівчина не винна й у тій битві вона втратила батьків, але… Власний біль все ж не давав спокою.