Розділ 24. Мінус один

Андрій

Андрій сидів, спираючись на спинку стільця, і ліниво накручував на виделку макарони. Підперши однією рукою голову, він поклав виделку і просто дивився на скатертину.

​— Андрію, чому ти не їси? — поцікавилася мама, бачачи, що з сином після його приїзду додому коїться щось не те.

​— Шматок у горло не лізе, — буркнув Андрій, кинувши погляд на їжу.

​— Може все ж розкажеш, чому ти ходиш похмурий вже який тиждень? Що в тебе сталося?

​— А тобі це хіба цікаво? — невдоволено зиркнув Андрій на матір.

​Оксана Златарьова спохмурніла, відставивши свою тарілку.

​— Звісно, мені цікаво. Ти ж мій син.

​Андрій хвилину сидів мовчки, розмірковуючи над тим, що сказати. Йому було б легше, якби мама образилася і не почала з ним розмовляти. Андрій знав як вона ставиться до його дівчини.

​— Лери немає…

​— У сенсі?

​— Через мене вона у Викрадача душ. Лера при смерті, а я не можу їй нічим допомогти.

Коли він розповів їй про маніяка, очі матері округлися від жаху.

​​— Чому ти раніше мовчав? Це дуже серйозно. Тобі не можна самому лізти в цю справу.

​— Якби я тобі сказав, ти б відправила мене додому. А я маю бути з нею, а не сидіти тут. Бо ви всі думаєте, що я не впораюся. Я маю хоча б бути там, з нею. Мам, я поїду…

​— Нікуди ти не поїдеш. До кінця канікул точно. Там Мерлін, про неї є кому подбати, — мама Андрія встала, щоб прибрати брудний посуд зі столу. Андрій спробував заперечити їй. — Вона завжди знаходить вихід із найскладніших ситуацій. Ти згадай, як вона вижила, коли була битва у маєтку.

​— Мам, її там тоді не було, — процідив Андрій, теж вставши. — Я знаю, ти сердишся на Мерліна, тому що він змусив мого батька тоді піти на битву. Але я йому безмежно вдячний за те, що він тоді врятував мою Леру. Це, напевно, доля.

​Оксана Василівна зітхнула, кинувши рушник на стіл.

​— Я не це мала на увазі, — спокійним тоном сказала вона. — Я розумію твої почуття до неї. Але ти й мене зрозумій. Що буде зі мною, якщо з тобою щось станеться?

​На це запитання Андрій не зміг знайти відповіді.

​— Я піду, пройдусь, — кинув Андрій, поставивши брудну тарілку на біля мийки.

​— Ти куди? — запитала Оксана Василівна, різко обернувшись. — Коли повернешся?

​— Ну, мам, я вже дорослий.

​— Поговори ще, — мати Андрія стала в проході, вичікувально дивлячись на нього.

​— Ну добре. Я сходжу до парку, біля клубу. Погуляю пів години та повернусь, — зітхнув Андрій.

* * *

Надворі до цього часу припинився снігопад. Засунувши руки в кишені куртки, Андрій бездумно брів засніженою алеєю. Окрім нього в парку нікого не було. 

Зітхнувши, хлопець підняв погляд, і той раптом зачепився за розбитий плафон ліхтаря. Спогади наринули гарячою хвилею, заповнюючи пустку всередині. Майже п’ять років тому саме під цим ліхтарем вони зустрілися з Лерою. Губи сіпнулися в теплій посмішці. 

Ось там він стояв, коли вона йому зателефонувала.

А ось тут — його погляд перемістився на лавочку — розповідала про світ магії.

«Я скучив за тобою, — губи затрусилися від ледь тамованих сліз. струсивши сніг, хлопець сів на лавочку. — Не вірю, що я просто дозволив їм відіслати себе сюди… Наче я зовсім безсилий» 

Андрій картав себе за це рішення. Йому треба було залишитися та хоч чимось допомогти з пошуками Викрадача душ. Він вже давно не дитина та може за себе постояти. До того ж у нього є досвід у реальному бою.

«Пробач мені, — сльози все ж потекли по щоках. Хлопець прикусив губу, миттєво відчувши біль та металічний присмак. Він знов підняв очі на зламаний ліхтар. — Мені прикро, якою сліпою свинею я колись був. Я ж бачив, що подобаюся тобі. І ніколи не сумнівався у тому, що як тільки ти це озвучиш, я розсміюся та скажу, що ти не мого рівня. Або ще щось гидкіше… Добре що ти тоді в парку змовчала» 

У нього було багато часу, щоб пробачити собі попередні помилки. Або хоча б заглушити все настільки сильно, щоб вони не заважали жити далі. Але не вийшло. Він боявся, ревнував і врешті саме це штовхнуло її в руки Викрадача душ. 

Щось глибоко в грудях завібрувало, відзиваючись на болючий спогад. Андрій вхопив ротом крижане повітря, відчуваючи як починає вирувати в ньому магія. Вона вже давно жила якимось своїм життям. Хлопець закрив очі долонями перед тим, як вони засвітилися рівним золотим світлом. На краю свідомості ніби натягнулася нитка і він почув ледь чутний голос: «Тримайся від мене подалі»

Андрій охнув, похитнувшись і ледь не впавши з лавки.

— Леро?

Голос належав саме їй. Хлопець нажахано крутив головою, але нікого не було поряд. Підсвідомість глузувала з нього, граючись з його страхами, або ж…

— Леро, ні. Я можу тобі все пояснити! — груди знов опалило жаром. Андрій стояв на доріжці стискаючи кулаки та безсило хапав ротом повітря. На очі знов навернулися сльози. — Я ідіот, а не зрадник. Поговори зі мною. Де ти?