23.1

Влад стояв на вулиці в зимовій куртці, шапці та з великою лопатою в руках. Минуло кілька днів відтоді, як він приїхав до бабусі на канікули. Снігу за короткий час насипалося стільки, що не можна було відкладати прибирання. Магією Влад не користувався. По-перше, хтось зі сторонніх міг побачити. А по-друге, якщо він усе зробить за кілька хвилин, йому не буде чим зайнятися решту часу. А так Влад розтягував цю справу надовго.

​У нього вже почервоніли щоки від морозу. На вулиці була чудова погода для катання на санчатах та ковзанах. Влад раніше любив зимові ігри… в іншому житті. Коли найбільшими його проблемами були уроки та нечасті прочуханки від наставника. ​Влад завжди міг викрутитися з будь-якої ситуації, за що його звали Лисеням. 

Хлопець раптом згадав їхню першу зустріч із Лерою та його губи торкнула посмішка. Вона сталася не за приємних обставин. Хто ж знав, що тоді через одну помилку він побачить її, а потім захоче врятувати від зубів химери. І якби вона втекла, як він просив, вони б ніколи не торкнулися одне одного і це не запустило відновлення кровного зв’язку.

Кутики губ поповзли вгору. Він згадав, що побачив тоді під час доторку: маленьку дівчинку, що сиділа на килимі в дитячій кімнаті, граючись лялькою. За нею була купа різноманітних іграшок, а на стінах висіли малюнки. Лера ще тоді виявляється любила малювати. Раптом він почув дзвінкий жіночий сміх, а за ним низький теплий — чоловічий. 

Ведіння згасло дуже швидко, але її щасливе лице та радісний сміх в’їлися в його свідомість. Більше він не міг жити, як раніше. Відтоді він чекав та боявся нових ведінь, аж до того моменту, як на острові Вічеринг вона торкнулася до нього вдруге, закріпивши та зміцнивши зв’язок.

​Поринувши у спогади, Влад зовсім забув про доріжку. Він уже встиг дуже змерзнути, тому вирішив поквапитися. Швидко впоравшись зі снігом, хлопець повернувся в будинок.

​Решту дня Влад провів за ноутбуком. Бажання на щось інше не було, хоч бабуся пропонувала скласти їй компанію. Йому її серіал здавався нудним.

​Вітальня спорожніла вже о восьмій. Після того Влад ще довго сидів у тиші, яку переривало лише стукання кнопок.

Закривши кришку, хлопець потер втомлені очі. На годиннику була вже одинадцята, треба лягати спати. Але тільки він вмився та заліз під ковдру його важкою хвилею почали накривати спогади. Вони душили, вибиваючи залишки повітря з грудей. Йому здавалося, що разом з цим його груди пронизують маленькими гострими голочками. Влад знов хапав ротом повітря, кусав до крові губи, а потім скрутившись, обіймав коліна та тихо ридав.

Над ним було порожнє ліжко, де він мав би спати, якби сестра була з ним. 

​«Як я можу спокійно чекати, коли ти там сама і можливо тобі страшно»

Влад знав, що його сестра достатньо хоробра та сильна, але чи зараз їй вистачить цього? Чи зможе вона дочекатися часу, коли її врятують? І чи врятують?

Влад знову хитав головою, відганяючи цю думку. Але за нею прийшла інша: він накричав на неї в останній раз коли вони бачилися. Коли у Лери забирали душу, вона думала, що байдужа йому. Він раз у раз провалювався у спогади, проти волі прокручуючи ту розмову.

Закривши вуха руками, хлопець закричав. Та так голосно, що затремтіло скло у вікнах.

​— Я не хотів цього! — ридав він, остаточно втративши контроль.

​На його розпачливий крик прибігла бабуся. Несподівано прокинувшись, вона дуже злякалася. Її сиве волосся, що спадало до лопаток, розпатлалося. Вона навіть не встигла накинути халат.

​Влад сидів на ліжку, обхопивши голову руками, і повторював лише одну фразу: «Я не хотів»

​Марія Федотівна опустилася поруч із ним.

​— Владику... що сталося? — тихо спитала вона.

​Влад не відповів. Він просто уткнувся їй у плече і продовжив плакати навзрид. Зрозумівши стан онука, бабуся мовчки сходила до своєї кімнати й принесла заспокійливе зілля.

​Поки воно не подіяло, хлопець просто сидів, притулившись потилицею до стіни.

​— Владе... розкажеш мені, що з тобою? — знову озвалася Марія Федотівна. Її голос тремтів.

​Влад кліпнув, ніби тільки зараз помітивши її присутність.

​— Все нормально, — глухо відповів він.

​— Я розумію... Мені також дуже боляче, — Марія Федотівна лагідно погладила його по голові. — Але нам треба триматися. Ось побачиш, усе налагодиться. Лера в нас сильна... Я ж бачу, як ти з'їдаєш себе тут. Може, вранці подзвониш Марині? Поговориш із нею. Не варто нести весь цей тягар самому.

​Влад на це тільки похитав головою.

​— Я розмовляв із нею вчора. Не хочу, — відповів він, відвернувшись.

​Йому більше нічого не хотілося. Ні сьогодні. Ні завтра. Взагалі ніколи. Коли бабуся нарешті пішла, Влад знову безсило опустився на подушку. Рука несподівано намацала медальйон під футболкою. 

Свідомість під дією зілля плуталася, його починало хилити у сон.

Скільки він себе пам'ятав, медальйон був з ним... Давно варто було зняти й викинути це нагадування про минуле життя, але щоразу він зупинявся. Можливо, це було лише самонавіювання. Морл давно мертвий і аж ніяк не міг чути його. Навряд чи хтось із мешканців потойбіччя насправді щось чув, бо батьки жодного разу не відізвалися на його благання. Та й Морлу вже було байдуже на його проблеми.

Лежачи на ліжку, Влад тупо дивився вгору. Йому бракувало розмов із ним. Бо саме Морл привчив його до того, що він завжди може покладатися на нього. Звичайно, якщо це не стосувалося Лери.

​«Я вже казав, як сильно вас ненавиджу? — подумки звернувся він до мертвого наставника і тихо хмикнув. — Спочатку за те, що відібрали в мене мою справжню сім'ю, а потім за те, що самі померли. Як мені тепер жити? Хто мені розкаже, як врятувати Леру? І як розібратися з самим собою?»

* * *

Лера

«Здається я вже забула як має звучати мій голос. Забула, як відчувати хоч якісь яскраві емоції. Не знаю скільки пройшло часу з тієї миті. Мені здавалося що вічність. А можливо воно так і було»