22.1

​Засмучена дівчина йшли вулицею Вольфрама, роздумуючи над ситуацією. Навряд чи хтось зі сторонніх бачив бійку. У цей час усе ще тривали уроки на деяких курсах. На алеї Засновників не було нікого, крім неї, Андрія та двох локстерців із сьомого курсу. У них Уляна була певна — вони нікому не розкажуть. А ось щодо учасників бійки вона сумнівалася.

Пройшовши ще кілька метрів, дівчина зупинилася біля будинку де жили Найджел та Алеш. Вона раз бачила, як вони туди заходять.

Уляна сумнівалася, що її тепер слухатимуть, але сподівалася на це. У вітальні сиділо небагато людей, серед яких були Герман, Алеш та Найджел.

​Знявши рукавиці, Уляна сховала їх у кишеню і підійшла до них.

​— Хлопці, я хотіла б з вами поговорити.

​Герман кивнув на знак того, що слухає. Уляна, важко зітхнувши, сіла на диван поруч.

​— У мене до вас лише одне прохання. Що б не трапилося, нікому не розповідайте про бійку. 

​— Добре, — знову кивнув Герман.

​— І ще... — Уляна затнулась. — Дійсно. Дайте Владу спокій. Він уже й так покараний.

​Уляна не стала більше біля них затримуватись. Вона збиралася сісти за домашнє завдання. Добігав кінця семестр, і потрібно було підготуватися до останньої контрольної.

​Не встигла вона розкласти речі, як почула новину: Влада викликали до директорки. І не лише його. Злякавшись, Уляна закрила підручник та побігла до замку.

​Виявилось, що хтось доніс про бійку на алеї. Біля кабінету вона зустріла чотирьох хлопців, які були перелякані не менше за неї. Не минуло й кількох хвилин, як підійшла Марина. Ставши поряд з Владом, вона щось тихо спитала в нього, і він кивнув.

​Герман дивився на них, не відриваючись. Уляна боковим зором впіймала, як раптом затрусилися його губи, ніби він стримував сльози.

Дівчина хитнула головою, сказавши собі, що це не її проблеми.

​У кабінеті директорки були Корнелія Фуолк та Ксенія Майроуз. Остання тут була точно не до добра. Влад знав, що Мерліна теж покликали, але його поки що не було.

​За кілька хвилин двері відчинилися, і визирнула Корнелія Фуолк. Її обличчя було похмурим. Коли хлопці зайшли, у коридорі залишилися лише Уляна та Марина.

​Кабінет директорки Лідії Майроуз був просторим та світлим. Біля стіни стояв великий антикварний годинник дев'ятнадцятого століття. Цокання маятника деякий час єдине, що порушувало тишу. Корнелія Фуолк показала рукою на диван. Розмова обіцяла бути довгою.

​Лідія Майроуз сиділа, склавши руки на столі. Поруч із нею переможно посміхаючись, стояла завуч Ксенія Майроуз. 

​— До нас дійшли відомості, що ви вчотирьох сьогодні влаштували бійку на алеї. Чи можна дізнатися, через що вона сталася? — запитала Ксенія Майроуз, здвинувши брови. — І не думайте брехати. Ми все одно дізнаємось.

​Алеш переглянувся з Германом, а тоді тихо сказав:

​— Це не так.

​— Тоді чому у вас синець під оком? — примружилася завуч. 

​— На вулиці слизько, оступився, впав, — як ні в чому не бувало відповів хлопець.

​— Добре. А ви, решта, теж мені доводитимете, що ніякої бійки не було? — під проникливим поглядом Ксенії Майроуз хлопці навіть рота побоялися відкрити. — Шліман, підведись! Відповідай, чому ви побилися?

​— Ми не билися, — відповів Влад, ледь втримавшись, щоб не потупитися. Він знав, що завучка його не любить, і це було не пов'язано з уроками.

​— Брешеш. Ти знаєш, що з тобою буде, якщо не зізнаєшся сам? Я знаю про всі твої справи. Це не перша ваша бійка. Дивно, чому Корнелія Фуолк не занесла це в особисту справу. По тобі в'язниця плаче. Ось що означає погана кров.

​Вії Влада злетіли вгору, а в очах з'явилася люта ненависть.

​— Професорка Майроуз, стежте за своїми словами, — перед тим, як Влад би відповів, директорка остудила свою колегу поглядом. — То ви всі четверо стверджуєте, що ніякої бійки не було, і ми тут просто так зібралися? Германе Кларенс, може ви нам розповісте щось цікаве?

​Герман кинув погляд на Влада, потім подивився на директорку та похитав головою. 

​— Брешуть вони. Я це знаю. Постійно порушують дисципліну під час уроків. Це підтвердить будь-який викладач. Досить. Не хочуть навчатись — треба відраховувати, — стояла на своєму Ксенія Майроуз.

​Скільки б декан не захищала своїх студентів, усе було марно. Завуч школи не відступалася від своїх слів. За всіма правилами їх могли виключити. Але все вирішувала лише Лідія Майроуз.

​Під кінець півгодинної розмови вона махнула рукою, щоб усі затихли. Синці на обличчях хлопців говорили одне, а їхні слова — зовсім інше. Просто неможливо було зрозуміти причину бійки, якщо вона, звісно, була. Адже вони так злагоджено захищали одне одного.

​— Все, що потрібно було, я почула. Повертайтесь до гуртожитку. На цей раз вам нічого не буде. Але це лише зараз. Якщо ми дізнаємося, що бійка насправді була, розмова буде вже іншою.

​Таке рішення розлютило Ксенію Майроуз, але втішило всіх інших.

У коридорі на них чекали Уля та Марина. Вийшовши, Герман відкликав колишнього друга убік.

​— Я не сподівався, що ти таке скажеш, — прошепотів Влад.

​— Повір, я це робив не для тебе, Шлімане. Я тебе як і раніше ненавиджу, — Герман зміряв його поглядом. — Скоро Марина зрозуміє, що на тебе не варто витрачати час. І тоді ми знову з нею будемо разом.

​Після цих слів Герман пішов, а до Влада підійшла Марина.

​— Що тобі сказав Герман? — схвильовано глянула на нього дівчина.

​— Усе добре. Пішли, в гуртожиток, — взявши за руку Марину, Влад попрямував подалі від кабінету директорки.

​Настрій був остаточно зіпсований. Спочатку бійкою, потім допитом і, зрештою, заявою Германа.

​Уляна пішла за іншими. Звістка про те, що нікого не покарали, її втішила. Єдине, що насторожувало — хтось доніс на них, а ось хто саме, вона не знала.

​Біля повороту до гуртожитку Вольфрама вона зустріла Максима — одного з трьох близнюків Воєрі. Він, мабуть, чекав на неї, тому дівчина загальмувала.