Розділ 22. Закляті вороги

Влад сидів у своїй кімнаті в гуртожитку, обійнявши коліна руками. Хлопець невпинно дивився у вікно, за яким йшов сніг. Годину тому він повернувся з лікарні разом з Мерліном.

​З голови досі не йшло побачене. Лера лежала в невеликій палаті, під’єднана до якихось пристроїв, які постійно видавали звуки. На обличчі застигла маска спокою. Вона була настільки близько і водночас так далеко.

​Двері тихо прочинилися, і в кімнату зазирнула Марина. Влад здивовано підняв брови — він не думав, що після всього вона наважиться приходити у цей будинок. Якби у нього була можливість, він би сам переїхав подалі від Германа.

​— Привіт, — його губи розтягнулися в слабкій посмішці. Піднявшись з ліжка, хлопець обійняв дівчину, ледь торкнувшись губами щоки.

​— Як ти сходив до лікарні? — спитала вона, взявши його за руку та спробувавши зазирнути в очі.

​Хлопець опустив погляд у підлогу.

​— Погано… — сказав він та прикусив губу, але попри це одна сльоза все ж встигла скотитися по щоці. — Вона… Я не знаю, як це пояснити. Зовні здається, що вона просто спокійно спить, але очі… — він запнувся. — Я не знаю. Просто уяви застиглу ртуть, що ніби заполонила все. Ти в них дивишся і бачиш своє відображення.

​— Відображення?

​— Так. І таке чітке. Я бачу себе, але одночасно не бачу в них її, — знов згадавши це, хлопець голосно схлипнув, закривши обличчя руками. — Пробач. Ти, напевно, думаєш, що я виглядаю жалюгідно.

​Марина зробила крок та обійняла його за плечі, притискаючи до себе.

​— Я так не думаю, — прошепотіла вона йому на вухо. — Я не стану любити тебе менше лише через те, що тобі погано. Це ж твоя сестра. Я можу чимось тобі допомогти?

​— Навряд. Я зіпсував все, мені тепер і розплутувати, — зітхнув Влад, відсторонившись.

​— Що ти збираєшся робити? — Марину насторожила його різка зміна настрою.

​— Я поверну їй душу.

​— Яким чином?

​— Знайду таємничого викрадача душ. Це ж логічно.

​Очі Марини розширилися від переляку.

​— Ні, Владе, не треба. Не наражай себе на небезпеку. Я не переживу, якщо з тобою щось трапиться.

​— Але вона моя сестра.

​— А я твоя дівчина. Залиш цю справу професіоналам. До того ж його пошуки контролює сам Мерлін.

​— Ти навіть уявити собі не можеш, у скількох небезпечних ситуаціях я був. І нічого, живий. І це не буде винятком.

​— Я у твоїх чарівних здібностях ніколи не сумнівалася. Але якщо щось піде не так? Якщо цей Викрадач душ полонить і тебе? Якщо це не випадково? Може, хтось спеціально хоче знищити вашу родину.

​— Думаєш, той, хто полонив Леру, може напасти й на мене? — всерйоз замислився Влад. — Але навіщо викрадачу Лера? Кому вона зробила щось погане?

​— Вистачить тільки того, що вона племінниця Мерліна. Згадай, як на третьому курсі її хотів вбити король Роену. Ой, — дівчина затулила рот долонею, зрозумівши, що згадала не те.

​— Він мертвий, — сухо відповів Влад.

​— Ну або торік. Мені казав Ге… Я чула про Мордреда.

​— Він втік.

​Дівчина почала кусати губи, не знаючи, що ще сказати.

​— Хочеш сходити погуляти по школі?

​Влад похитав головою, опустився на ліжко та поплескав по місцю поруч.

​— Я не хочу. Якщо тобі не складно, давай тут побудемо.

​Марина кивнула і сіла поруч. Влад обійняв її однією рукою, притискаючи до себе. Він був вдячній їй за те, що вона поруч, хоч сам думками був десь далеко.

​* * *

​Минуло ще кілька днів. Попри наближення Нового року, не було відчуття свята. Слизькими вуличками рідко коли можна було зустріти перехожих. Новина про викрадача душ знов посіяла паніку не лише у чарівній школі, а й у самому місті. Але за ці п'ять днів не було більше жодних нападів. Так само як і слідів таємничого злочинця.

​Влад і Марина, тримаючись за руки, гуляли алеєю Засновників. Уроки щойно закінчилися, і тому вони вирішили одразу не йти до гуртожитку. Тим більше, що там спокійно побути їм не дадуть. Влад не знав, це Герман усіх налаштовує чи хтось із колишніх друзів? 

Слово «колишні» шкребло гострими кігтями по душі. Попри це він майже спокійно ставився до косих поглядів та шепотіння. Хлопець намагався хоч трошки, але бути щасливим. Вони більше ні від кого не ховалися, сиділи за однією партою у школі, хіба що жили у різних будинках.

​Алея Засновників була практично порожня, за винятком трійці, що йшла їм назустріч. Зайнятий розмовою, Влад відчув, як хтось зачепив його плечем. Хлопець роздратовано обернувся і побачив за кілька кроків від себе Германа в компанії Алеша та Найджела.

​Влад на мить розгубився. Але дуже швидко зібрався, не ставши ніяк реагувати. Просто вирішив пройти повз, щоб не провокувати.

Варто було йому зробити кілька кроків, як услід почув голос Алеша.

​— Знов тікаєш, як щур? — нахабно кинув він. — Що, совість замучила?

— Тут совістю навіть не пахне, — награно байдуже промовив Герман, піймавши його погляд. — Два чоботи пара: виродок та шл…

​Влад різко загальмував. На обличчя миттю набігла тінь. Він повернувся, щоб відповісти нахабі.

​— Владе, пішли… — спробувала його відвести Марина. Але Влад не став її слухати.

​Дівчина проковтнула слину. Вона знала, який характер у Влада — він часто важко реагував, якщо зачіпали його гордість. Але цього разу Владу було наплювати на себе.

​Відсунувши від себе Марину, яка робила марні спроби зупинити його, Влад наблизився до Германа. Його очі палали лютою ненавистю.

​— Повтори, що ти сказав.

​Герман, ні на мить не злякавшись, повторив свої слова. Влад вилаявся. Його словниковий запас ненормативної лексики обмежили Морл і сестра, тому він не міг так яскраво описати, куди йти і що робити. Особливо добре подіяло те, що свого часу король бив його по губах, якщо він казав щось не те. Але битися Влад умів. 

Заскрипівши зубами, Влад кинувся на Германа з кулаками. Почалася бійка.