21.1

​Знов піднявшись на другий поверх, Влад постукав у двері сестри. Через кілька секунд йому відкрила Уля.

— Привіт, — вичавив із себе хлопець.

— Мені так прикро… — очі дівчини наповнилися сльозами. — Ми нічого не змогли зробити. Пробач…

— Ти ні в чому не винна. Я… я, чесно, не знаю, для чого прийшов сюди, — він топтався на місці.

— Хочеш сісти? — Уля провела рукою в бік застеленого ліжка Лери.

Влад похитав головою.

— Що вчора сталося?

Уля важко зітхнула, піднявши очі до стелі на кілька секунд.

— Перед самим уроком Лера сказала, що їй треба відійти у справі, — почала розповідати дівчина. Коли дійшло до того, як його сестру принесли в будинок і як кричав Андрій, Влад похитнувся, спершись плечем об стіну.

— Він також у лікарні? Я не бачив його тут.

— У своїй кімнаті. Можливо, ще спить.

— Спить? — вигукнув він. У голосі прозвучало ледь стримуване роздратування. — Після всього він може спати?

Уля стрельнула в нього гнівним поглядом.

— Я знаю, він тобі не подобається, але… Він спить, бо я дала йому снодійне.

— Я зрозумів, — відразу втратив запал Влад. Уля також заспокоїлася.

— Буду вдячна, якщо ти ще спробуєш змусити його піти в їдальню. Бо він від учорашнього обіду нічого не їсть, — дівчина зазирнула в його очі, чекаючи хоч якоїсь підтримки. — Заради Лери.

— Добре. Я поговорю з ним.

​Слова Улі посіяли ще більший смуток у серці Влада. Коли він залишався наодинці зі своїми думками, то знову згадував сварку із сестрою напередодні. Він кусав губи, намагаючись відігнати ці спогади, не розуміючи яким байдужим здається оточуючим.

Влад минув сходовий майданчик та попрямував у спальню, де жили Андрій та Єгор. Наближався час вечері.

Він відчинив двері й лише тоді, схаменувшись, постукав. Андрій майже не звернув уваги. Він лежав, порожньо дивлячись у стелю.

— Привіт, — Влад пройшов кімнатою, зупинившись біля ліжка. — Я все знаю…

Андрій перевів на нього погляд лише на кілька секунд, після чого відвернувся.

— Уляна сказала, що ти відмовляєшся їсти. Це безглуздо. Навіщо морити себе голодом? — запитав Влад, присівши поруч.

— У мене просто немає апетиту, — похмуро відповів Андрій. — Даремно ти витрачаєш на розмови зі мною час. Іди, займайся своїми справами.

Влад спалахнув.

— Ні, я залишуся і договорю з тобою, — з натиском відповів він, з усіх сил намагаючись тримати себе в руках. — Досить з неї мене. Це я винен, що вона втратила душу. Але вона ще жива та не хотіла б щоб її хлопець за цей час вмер з голоду! Чи ти її вже поховав?

— Ні. Але у тому, що трапилося, винен тільки я, — Андрій заплющив очі, відганяючи від себе важкий спогад.

— Ти на себе намовляєш. Ти дуже любиш мою сестру, ладен зробити все, про що вона попросить.

— Не хочу про це навіть чути.

Від заперечень провина різанула по його душі сильніше. Якби вони знали правду, чи стали б допомагати? Чи не зреклися б?

— Вибач. Мені б твою витримку, — зітхнув врешті він. — Я не можу все тримати в собі. А зараз мені просто не хочеться ні їсти, ні пити, ні з кимось бачитися. Я ж тобі насправді не подобаюся, навіщо прийшов сюди?

— Так, але це моя справа. Ти хлопець моєї сестри. А я заради її щастя готовий змиритися з чим завгодно. А тепер вставай, усі вже збираються на вечерю. Я не дозволю тобі її пропустити.

​Андрій здивовано глянув на нього. Невже Влада так сильно турбував його стан? Знехотя він сів на ліжку. За цим усім він навіть голоду не відчував.

Влад, підвівшись, швидко відвернувся. Перш ніж Андрій помітив, він змахнув сльози, що виступили на очах. Йому дуже хотілося завтра з дядьком сходити до лікарні, аби побачити сестру і бодай так попросити в неї пробачення.

— Заради Лери ми маємо бути сильними, — сказав Влад та стиснув зуби. Він, придушивши схлип, повернувся до Андрія.

— Ти маєш рацію, — нарешті погодився той.

​Поки Андрій одягав куртку та черевики, думки Влада вже перемкнулися на Германа, який знав усе про його стосунки з Мариною. Треба було щось робити.

Коли хлопці спустилися у вітальню, там залишалася тільки трійця дівчат. Вони чекали на них.

— Андрію, ну нарешті, — Ліза була рада врешті його тут побачити.

— Чого вас усіх так хвилює, що я роблю? — насупився Андрій. — Я не маленький. Сам можу вирішити, що мені потрібно, а що ні.

Губи Уляни затрусилися від сліз та тамованої образи.

— Ми взагалі-то твої друзі. І нам не байдуже.

Андрій, кинувши на неї швидкий погляд, пішов до їдальні першим. Ще в будинку Уляна спробувала до нього підійти, але на відстані кількох кроків знов наштовхнулася на невидиму перешкоду.

​По дорозі до їдальні Влад побачив Марину, яка стояла біля свого будинку. Давши друзям знак, що йому треба відійти, він пришвидшив крок. Марина стояла нерухомо, дивлячись на ліхтарний стовп. Влад одразу помітив її сумне обличчя і губи, що тремтіли. Не встиг він нічого сказати, як дівчина міцно обійняла його та, уткнувшись носом в плече, заплакала.

— Пробач мені. Це я. Я написала йому. У мене не було більше сил брехати, — Марина підняла на нього заплакані очі. — Це все через мене. Якби я тебе не покликала, ти був би тут…

Влад важко зітхнув, м'яко відсторонившись, доторкнувся губами до її чола.

— Це я винен. Якби я з ним поговорив відверто, усе було б добре…

Вони увійшли до їдальні відразу за дівчатами. Обвівши залу поглядом, Влад помітив Германа: той сидів не за столом їхнього будинку, а в компанії Найджела та Алеша.

Влад провів дівчину до столу будинку номер 7 та допоміг їй влаштуватися на вільному місці. Він відчув спиною багато осудливих поглядів.

— Ви ж не проти, якщо Марина повечеряє з нами? — поцікавився Влад.

— Звісно, ні, — кивнула Уляна.

Під час вечері за столом панувала мовчанка. Кожен думав про своє. Влад повернув голову й побачив Германа за іншим столиком. Той сидів з опущеними плечима, мляво колупаючись виделкою в тарілці.