Розділ 21. Як же так, Леро?..

Хоч як би Влад не поспішав, він повернувся на Аладею тільки після обіду двадцять першого числа. Ще із самого космопорту вони з Мариною пішли окремо, хоч дівчина казала, що це зайве. Він трохи шкодував, що не залишився в Ризі ще на день. Вчорашнє марення хлопець списав на хвилювання.

Засунувши руки в кишені, Влад вирішив трохи прогулятися територією школи. Йому не хотілося відразу йти у будинок та вислухувати чергові лекції сестри.

Надворі стояла чудова погода. Під ногами хрумтів блискучий білий сніг, світив Златан, небо було безхмарним. Влад усміхнувся, піднявши голову. На одній із гілок він побачив пташок. 

Як і кожного вихідного дня, алея Засновників не стояла пустою. Влад якось не звертав уваги на похмурі обличчя тих, хто з ним вітався. Він не міг зрозуміти, чому вони так дивляться на нього. Наче з жалем.

Ідучи алеєю, Влад помітив попереду, біля статуї Катани Вольфрам, Германа. Хлопець, напружився, він хотів вже розвернутися, але той його помітив. Робити було нічого. Влад важко зітхнув, та підійшов до нього. Врешті він сам збирався після поїздки поговорити з ним.

— Привіт. А де Найджел та Алеш? — весело спитав він, розуміючи, що це зовсім не те, що він мав би сказати.

— У гуртожитку. Де їм ще бути? — насупився Герман. — А ось де був ти, мені незрозуміло.

— Як де? Я був у бабусі в Україні, — трохи здивувався Влад.

Герман примружився, змірюючи його поглядом.

— А в мене інша інформація. Виявляється ти всім збрехав, — хлопець тицьнув Владу в груди пальцем, все ще тримаючи себе в руках. — Я знаю, що ти був з Мариною в Ризі.

Влад розгублено кліпнув.

— Ти помиляєшся. Я був у бабусі. І нічого спільного з Мариною не маю, окрім дружби.

— Ти мені зуби не заговорюй. Я знаю, що ви потай від мене зустрічаєтеся. Ти забрав у мене дівчину. Зрадник, — майже прошипів Герман, почервонівши.

— Тобі Лера це розповіла? Вона на мене сердита, — похмурнів Влад.

Герман змінився на обличчі. Він зрозумів, що Влад ще нічого не знає. Але, попри це, у нього свербіли руки «прикрасити» обличчя колишнього найкращого друга.

— Ти навіть зараз не можеш визнати цього. Якби не вчорашня подія, я розмазав би тебе по стінці. Але, гадаю, доля тебе вже покарала, — Герман блиснув очима. — Твоя сестра померла.

— Що ти несеш? — розгнівано вигукнув Влад. Усмішка давно зникла з його обличчя. — Ти брешеш!

— Не віриш мені — запитай у Мерліна. Він тобі підтвердить, — спокійно відповів Герман.

— Ти мені відповіси за ці слова, — процідив Влад, стиснувши руки в кулаки. Між пальцями промайнули сині іскри.

— Угамуйся. У Вольфрамі більше немає старости, а в тебе немає сестри. Тож ти вже покараний, — Герман розвернувся та пішов у бік озера.

Влад зблід, дивлячись йому вслід. Він більше не намагався його гукнути. «Як це можливо?» Ці думки безперервно крутилися в голові. Руки зрадливо тремтіли. Слова друга вдарили в болюче місце. Схопивши ротом повітря, хлопець кинувся до гуртожитку. 

«Це не може бути правдою. Ти жива. Герман збрехав, щоб зробити мені боляче»  

Опинившись в будинку номер 7, хлопець збіг сходами, рушив одразу до спальні сестри. Але там була лише Уляна. Зустрівшись із нею поглядом, Влад, не чекаючи на її реакцію, розвернувся та побіг геть.

«Це все брехня. Але чого вона так на мене дивилася? Наче це правда?» 

Був вихідний день, Влад сподівався застати Мерліна вдома. Охороно на воротах знов перевірила його руки та пропустила далі.

Хвилин за п'ять Влад стояв на ґанку дядька, грюкнувши кулаком у двері. Практично миттєво йому відчинили. На порозі стояв Мерлін у своєму повсякденному одязі, з темними колами під очима.

— Це правда? — запитав Влад, вп'явшись у його очі. Він відчайдушно чекав іншої відповіді.

— Так, Владе, — зітхнув Мерлін, пропускаючи його всередину.

Хлопець судомно вдихнув повітря, та так і не зміг нічого сказати. Йому раптом стало зле, запаморочилося в голові. Щоб не впасти, Влад зіперся рукою об стіну.

— Значить, Герман не збрехав... — Влад відчув, як на очі навертаються сльози. — Лера мертва?

Мерлін з жалем на нього подивився, проводячи до вітальні. Усадивши хлопця на диван, він сів навпроти.

— Не зовсім. Учора зранку її знайшли на березі: вона дихала, серце билося. Але трапилося найжахливіше. До школи якось проник викрадач душ. Це його робота. Її тіло ще живе, а душу забрали, — Мерліну було важко говорити ці слова. Особливо після вердикту лікаря та безсонної ночі.

— Тобто вона жива? — затинаючись, промовив Влад.

— І так, і ні. Її душу викрали, — Мерлін зітхнув, піднявши очі до стелі, і кілька секунд мовчки дивився вгору. — Ми намагаємося щось зробити. Але поки навіть не знаємо, який вигляд має цей викрадач душ. Добре, що ти був у бабусі й не постраждав.

Влад здригнувся від його слів. Усередині все перевернулося. Він зрозумів, що дядько все ще нічого не знає про справжні причини. Хлопець був готовий розплакатися: адже Лера просила його не їхати, а він лише розгнівався на неї та наговорив багато зайвого.