Розділ 20. На межі божевілля

Тремтячою рукою Андрій тримався за спинку крісла та судомно дихав. Його очі сяяли яскравим золотим світлом. Похитнувшись, хлопець упав, вдарившись головою об підлогу.

​«Як же мені жити далі? — Андрій відчував, як усе глибше й глибше провалюється у пітьму. Його думки розсіялися, залишилося лише безмежне горе. — Як?»

​Серед цього хаосу він відчув, як хтось хоче привести його до тями. Андрій підняв важкі повіки та зрозумів, що лежить на підлозі, а біля нього сидить Уляна та трясе його за плечі.

​Хлопець силоміць змусив себе повністю розплющити очі. Знову побачивши перед собою вітальню, він тихо схлипнув. Сльози затуманили погляд. ​Андрій спробував підвестися, але його кинуло вбік, і він ледве втримався за крісло.

​«За що? — його губи затрусилися у німому плачу. — Я не зможу без тебе!»

​Весь світ спорожнів, залишивши його одного. Сидячи на підлозі, підігнувши під себе ноги, Андрій завив від майже фізичного болю. 

​— Її врятують, Андрію, — намагалася його заспокоїти Уляна.

​— Хлопче, — звернувся до нього лікар, присівши поруч.

​Андрій здригнувся від чужого доторку.

​«Вона не повернеться. Вона помре. І все через мене.»

​Андрій міцно стиснув повіки, намагаючись скоріше прокинутися від цього кошмару.

​Відштовхнувши руку Уляни, він підвівся на ноги та, похитуючись, пішов до вхідних дверей. Уляна спробувала його затримати, але натрапила на невидиму стіну. Вона розгублено подивилася перед собою, коли не змогла наблизитись до нього.

​— Андрію? Що ти робиш? — крикнула йому дівчина.

​Він озирнувся і якось здивовано подивився на них: чому вони стоять так далеко і не підходять? Зробивши ще кілька кроків, Андрій торкнувся рукою дверей.

​— Юначе, присядьте, — лікар показав рукою на диван, але хлопець навіть не хотів дивитися в його бік.

​Андрій хитнув головою, зробивши ще один крок до дверей. Невже вони не розуміють, що сталося? Це через нього її не стало. І тепер власна сила вб'є його.

​— Вибачте мені, професоре. Вибачте, пані Фуолк, — юнак опустив очі, і сльози потекли по щоках.

​— Він її друг? — лікар нахилив голову до Мерліна.

​— Хлопець, — відповів маг. У кімнаті на кілька секунд зависла важка тиша. — Андрію, не треба.

​— Ви не розумієте. Це я! Я винен у цьому! — вигукнув Андрій, стиснувши долоні у кулаки.

​— Не намовляй на себе. Ти не винний, — заперечила йому Уляна.

​Соня тихо схлипнула:

— Це я винна.

​Всі здивовано подивилися на неї, включно з хлопцем.

​— Я накричала на Леру, бо думала, що вона розказала моїй сестрі про… Я не знала, що Вілл сам це зробив. Він хотів, щоб я нарешті помирилася з сім'єю. Я хотіла вибачитися перед нею, але… не встигла.

​Андрій пропустив їхні слова повз вуха. Все це було вже неважливо.

​«Живий я ще? — подумав він. — Чи викрадач забрав і мою душу?»

​Андрій, відвернувшись від усіх, сліпим поглядом подивився на розбите вікно.

​«Як же мені змиритися з думкою, що тебе більше немає? — магія завирувала всередині нього, бунтуючись таким думкам. — Ні! Не хочу! Я тебе поверну! Поверну!»

​— Вона не помре, — вголос сказав Андрій.

​— Звісно, — погодився з ним лікар, бачачи, що ситуація погана. — Ми зробимо все для цього.

​Андрій подивився зневажливим поглядом на лікаря, зрозумівши, що він бреше.

​— Хоч ви не вірите, але вона прокинеться. Як же ви можете сидіти склавши руки? Потрібно шукати викрадача душ! Він може бути десь тут. Треба щось робити! — Андрій схопив ротом повітря.

​— Школу вже перевіряють, — похмуро відповів Мерлін.

​— Я… Це я винен у цьому. Я знайду її! — Андрій позадкував.

​— Ні! Я тобі забороняю! — гнівно заперечила йому Корнелія Фуолк.

​Андрій кинув на неї змучений погляд.

​— Вибачте. Але вона моє все. Я не зможу...

​— Прийди до тями, Златарев! Тримай себе в руках, — гаркнула декан, не витримавши.

​— Пробачте.

​Всі звуки злилися в одну какофонію. Андрій взявся рукою за дверну ручку. Але раптом його ноги підкосилися, і він знов упав на підлогу.

​— Лікарю, допоможіть! — закричала Уляна.

​Лікар і Мерлін переклали його на диван. Лікар покликав свою помічницю і щось їй сказав. Вона у відповідь кивнула й відкрила валізку з ліками.

​— Я зараз зроблю йому укол. Він заспокоїться, — сказав лікар, приймаючи з рук помічниці шприц.

​— Його стан серйозний? — спитав Мерлін.

​— Я вам скажу більше — він просто катастрофічний. Слідкуйте за ним уважно. Він може стати наступним.

​— Тоді, може, його у лікарню? — стривожено поцікавилася Корнелія Фуолк.