Розділ 19. Жахлива знахідка

Після того як вона не прийшла на урок, Андрій почав хвилюватися. У його душу все дужче закрадалася думка, що вона бачила його поряд із Мілою. Якщо так, йому хотілося все їй пояснити.

​— Улю, подзвони і ти їй! — попросив Андрій подругу.

— Та я щойно дзвонила. Її телефон не відповідає. А може, вона пішла до гуртожитку? — Уляна потерла підборіддя, замислившись. — Хм, дивно. На неї це не схоже.

​Оскільки Андрій наполягав, вони пішли на великій перерві вдвох шукати Леру. Вони знову зателефонували та почули у відповідь лише довгі гудки.

​— А може, вона пішла до Мерліна? Або декан дала їй якесь термінове завдання, — припустив Андрій.

— Вона б обов'язково нас попередила, — заперечила йому Уляна.

​Андрій забігав поглядом по дорозі, яка з'єднувала всі гуртожитки та замок, сподіваючись побачити Леру. Поступово в нього наростав страх, готовий будь-якої миті перерости в паніку.

​— Добре. Давай я зателефоную Мерліну. Якщо Лера в нього, то ми це дізнаємось, — запропонувала Уляна, знову діставши мобільний. Номер професора заклинань у неї завбачливо був. — Доброго дня, професоре Мерліне. Вам дзвонить Уляна Бондарева. А Лера випадково не у вас?

​Андрій уважно стежив за її обличчям. Він навіть дихати перестав. Побачивши, як брови дівчини опустилися, а губи стиснулися, він напружився.

​— Значить, у вас зараз урок був. І вона не у вас? — Уляна розгублено перезирнулася з Андрієм. — Гаразд. Шукатимемо.

​Відключившись, Уляна стривожено подивилася на Андрія.

​— Її там нема. Давай думати, де вона може бути?

​Андрій замислився, але жодна ідея не спадала йому на думку. Раптом він різко підняв голову й глянув у бік океану.

​— А якщо... — почав він і, не закінчивши думки, рушив дорогою до замку, прискорюючи крок, а потім перейшов на біг.

​Обійшовши замок, він побачив сходи, що спускалися на берег. Озирнувшись, Андрій на кілька секунд пригальмував, чекаючи, поки Уляна його наздожене. А потім почав спускатися, тримаючись за поручні, адже сходинки були слизькими.

​Поки він блукав поглядом берегом, Уляна знову набрала номер Лери. Цього разу телефонний дзвінок пролунав недалеко. Почувши його, Андрій кинувся на звук. На березі було набагато холодніше, ніж біля замку. До того ж почався вітер.

​Зробивши ще десять кроків, Андрій побачив жіночу фігуру, що лежала на снігу. Зойкнувши, він підбіг і впав біля неї на коліна.

​Перевернувши її, хлопець із жахом зрозумів, що це Лера. Тим часом підбігла й Уляна.

​— Що з нею? — зазирнула через плече дівчина.

​Андрій нахилився: дихання було, отже, вона жива. Хлопець марно намагався привести її до тями.

​— Телефонуй Мерліну. Я віднесу її до гуртожитку, — сказав Андрій.

​Поки Уляна тремтячою рукою набирала номер Мерліна, Андрій підняв Леру на руки. Він сяк-так піднявся сходами. Руки від холоду за короткий час посиніли й почали страшенно боліти, адже він не встиг одягнути рукавиці. Але зупинятися хлопець не хотів.

​Хвилин за десять вони опинилися у своєму гуртожитку. Жодних змін у стані дівчини так і не відбулося. Поклавши Леру на диван, Андрій почав розтирати замерзлі руки, що аж пекли.

​Побачивши їх на вулиці, у вітальню забігли Соня та Ліза, що саме йшли у їдальню.

​— Що трапилося? — Соня підбігла до них. — Що з Лерою?

— Не знаю. Ми знайшли її на березі в такому стані.

​Андрій сів, став розстібати їй курточку, і тільки зараз побачив поріз. Тканина була прорізана і на формі. Очі хлопця округлилися, коли він, знявши з неї курточку, помітив червону пляму на білій сорочці.

​Тим часом прийшов і Мерлін.

​— Що сталося? — кинув запитальний погляд маг.

— Не знаю. Але ось, подивіться. У неї кров, — вказав Андрій рукою на її живіт.

​Хлопцеві довелося підвестися на ноги й відійти на кілька кроків. Мерлін сів на його місце і розстебнув кілька нижніх ґудзиків сорочки. Після цього він зміг побачити те місце, з якого йшла кров. Але це виявилася лише подряпина. Навряд чи вона спричинила крововтрату.

​Мерлін, ковзнувши по ній поглядом, нахилився і підняв їй повіку. Побачене його дуже перелякало, хоча він був не зі слабкодухих. Вона не спала, не була непритомною — її взагалі тут не було. Лише тіло без душі.

​Коли Мерлін підвівся, стало помітно, як тремтять у нього руки. Всі інші теж занервували, дивлячись на нього. Могутній чарівник, що багато побачив на своєму віку, зараз виглядав розгубленим і наляканим. Він швидко набрав номер спочатку декана Вольфрама, а потім зателефонував до лікарні.

​Андрій увесь цей час стояв осторонь, чекаючи на якусь відповідь. Але минав час, а нічого так і не прояснилося.

​За кілька хвилин прийшла Корнелія Фуолк. Вона була стривожена не менше за Мерліна. А ще за десять хвилин приїхала швидка.

​Тепер уже Андрій не міг спокійно стояти й чекати. Його почав бити озноб, тремтіння в руках і ногах стало помітним. Хлопець, не відводячи погляду від коханої, сів у крісло. У нього все всередині переверталося. Кожна хвилина в невіданні пропалювала серце, наче вогнем. Він боявся почути щось страшне. Тому сидів, увесь напружившись, аби не заплакати. Про обід уже всі забули.

* * *

​Герман сидів у своїй кімнаті, тупо дивлячись на екран мобільного телефону. Пів години тому там з'явилося повідомлення від Марини. Вона аж ніяк не могла зараз написати, бо була вже давно на Землі, тому скоріш воно було просто відправлено заздалегідь.

​Натиснувши на кнопку блокування, хлопець відкинув телефон на ліжко.

​«Тварюки», — його кулаки стиснулися до такої сили, що нігті впилися в шкіру.

​Він знав, що вона йому зраджує, але мовчав, чекав поки сама у всьому зізнається. Особисто. В очі. А не кинувши повідомлення: «Вибач. Я його кохаю. Сподіваюся, ти мене зрозумієш та пробачиш. Наші стосунки були помилкою від самого початку». Далі вона згадувала, що вони дружили більше десяти років.