Розділ 18. Пляж

​Лера не могла зрозуміти: чому Андрій її зрадив? Вона бігла, не розбираючи дороги, прокручуючи в голові лише одну фразу. Ноги самі по собі привели її до спуску на берег. Дівчина різко загальмувала, занурена в похмурі думки, а потім почала спускатися сходами.

​На цьому місці вони часто гуляли, тут він обіймав її та грав «Місячну сонату». Кілька місяців тому він знов повернув їй любов до цього місця. Як же Андрій міг? Після всього, що було між ними. 

Їй хотілося плакати, але за цей час не пролилося ні сльозинки. Якщо щодо фотографій у неї ще були якісь надії, то зараз їх не залишилося.

У пам’яті спалахнув спогад про нічний кошмар. Виявляється, це все правда, і Андрій її більше не любить. Лера відмовлялася це приймати, але ігнорувати очевидне більше не могла. Вона була настільки розбита, що тепер здавалася готовою змиритися з чим завгодно, що бачила на власні очі.

Судомно вдихнувши ротом крижане морське повітря, дівчина замружилася, й нарешті гіркі сльози покотилися по щоках. Згадалася розмова з братом, коли він питав, що вона робитиме, якщо Андрій піде до іншої? Лера тихо заскімлила, схопившись руками за груди. Там де нещодавно билося серце було порожньо.

«Що ж я тут роблю?! — попри біль, якась частина свідомості пам'ятала, де вона має бути.  Дівчина схопилася, злякано діставши з кишені телефон. — Боже, мене ж Діна Іліонорес приб’є. Яка ж ти дурна, Леро» 

Засунувши тужливі думки подалі, дівчина насварила себе за слабкість. Поклавши телефон назад у кишеню, Лера роззирнулася та вже зібралася йти до сходів, що вели з берега, як побачила, як з-за валуна вийшов низенький хлопчик, першокурсник, у розстебнутій куртці, з-під якої виглядала зелена форма Вольфрама. Його обличчя опухло від сліз.

Швидко змахнувши з кутиків очей краплинки власних сліз, Лера зробила рішучий крок до нього. Що б у неї не трапилося, але вона була старостою та мала піклуватися про свій факультет.

— Привіт. Що трапилося?

​Хлопець ще раз шморгнув носом і глянув на неї чорними, мов вугілля, очима.

— Мене на курсі всі кривдять, а я не можу дати їм відсіч.

— Хто кривдить? Давай я поговорю з ними.

— Ні, не треба. Від цього буде лише гірше, — його нижня губа затрусилася від тамованого плачу.

— Чому? 

— Вони мене не люблять із першого дня. А один із них постійно каже, що поб’є.

— Хто? — Лерині очі розширилися від подиву: як таке відбувається на факультеті, а вона нічого не знає.

«Невже я настільки сліпа?»  

— Просто так вийшло... Ми посварилися через дівчину. Але ми з нею лише вчимося разом. Я не… А він…

​Слухаючи його, Лера розуміла, що сварка — суща дрібниця, і причин для погроз зовсім немає. Її дивувало, як вона жодного разу не чула про їхні сутички.

​Під час розмови Лера стояла, зчепивши змерзлі пальці. І коли той на кілька секунд замовк, кинула погляд на обручку кладдах.

​«Як же це по-дурному. А можна було б просто поговорити між собою, — подумала Лера, піднісши кладдах до очей. — Ех. Знав би ти мої проблеми.»

Вона сподівалася побачити велику тріщину, що розбивала серце, або проходила через обідок. Чи хоча б маленьку тріщинку. Але нічого не було.

«Може я помилилася? — її наче вдарила блискавка. — Може все не так, як здалося! В тому році Міла теж мене хотіла підставити. Я маю поговорити з Андрієм! Нехай усе пояснить.»

Дівчина стиснула кулаки. Вона вже майже реабілітувала Андрія у своїх очах, як раптом випадково її погляд впав на рукави куртки хлопчика.

​— Чому в тебе закриті зап'ястя? Це ж заборонено.

— Але ж холодно, — зіщулився від її гнівного погляду хлопець.

— Для того, щоб не було холодно, треба менше по вулиці ходити.

— Ти мені не віриш? Мене в чомусь підозрюєш? — хлопчик часто закліпав, зробивши крок до неї. На очах знову зібралися сльози.

— Звісно, ні. Я тобі вірю, — розгублено промовила Лера.

— Дарма, — губи хлопця несподівано криво вигнулися. У його руках щось блиснуло. 

Лера не встигла охнути, як він різко подався вперед, однією рукою схопивши її за передпліччя, а другою — всадив гостре, як бритва, лезо їй у живіт, десь на рівні шлунка.

​Дівчина беззвучно скрикнула, хапаючи ротом повітря. Широко розплющивши перелякані очі, вона зрозуміла, що не може вдихнути. Сльози защипали очі. Коли той різким рухом витягнув кинджал, Лера зойкнула, на якусь мить втративши рівновагу.

Пройшла кілька секунд коли Лера зрозуміла, що не відчуває болю. Хоча бачила кров на кинджалі. Хлопець тихо розсміявся, і в цей момент з під його куртки показався амулет у формі ока хамелеона.

Всередині дівчини все похололо. Викрадач душ! Він тут! У школі.

Лера скинула руки, прикликаючи власну магію, але та не відізвалася. Хлопець реготнув, а тоді хилитнув головою вниз. Лера прослідкувала за його поглядом та втратила дар мови — на присипаному снігом березі лежало її тіло.

​Лера з жахом підняла очі та побачила, як камінь на наверші кинджала почав пульсувати. Навколо неї все закрутилося. ​Лера відчула, як її кудись тягне. Вона ніяк не могла чинити опір цій страшній силі. Її душу легко втягнув камінь.