Розділ 15. Наперекір всім

З моменту тієї важкої розмови сестрою минуло майже три тижні. На календарі вже була середина грудня. Влад спілкувався з Лерою лише за крайньої потреби та зводив розмови до коротких фраз. Вона кілька разів намагалася поговорити з ним про його стосунки, але він кожен раз тікав, не даючи їй договорити. 

​Але найгіршим було те, що Марина почала уникати Германа. Влад бачив це і шалено нервував: її відстороненість могла змусити друга щось запідозрити. Сама ж Марина розривалася між злістю на Влада та огидою до себе. Вона більше не могла дозволяти Герману цілувати себе, їй ставало фізично зле від цієї подвійної гри. Вона навіть поривалася просто піти та все йому розповісти, але щоразу Влад зупиняв. Він перехоплював в порожніх коридорах, вкривав її руки гарячковими поцілунками та благав почекати ще трохи. 

— Не кажи йому нічого. Я сам усе скажу. Просто дай мені час, — шепотів він. 

Марина приречено зітхала, і він знову обіймав її, жадібно цілуючи в губи думаючи, що у них ще є майбутнє. Але Влад не знав, що під час однієї зі сварок Герман їх побачив. Хлопець стояв у тіні, не в змозі ні підійти, ні проронити хоч слово. Вперше за довгий час він отримав підтвердження своїм страхам і тепер не знав, що йому з цим робити.

* * *

​Влад сидів, підібгавши ноги на ліжку, і вже хвилин десять бездумно дивився у вікно на сніг. Підручники на полиці над ліжком уже встигли вкритися шаром пилу. Телефон на тумбочці не давав жодної надії на довгоочікуваний дзвінок. Лише лампа, що стояла поруч, подавала якісь ознаки життя.

​Через те що студентам заборонили залишати територію школи, Влад постійно був не в гуморі. З цими обмеженнями зустрічатися з Мариною стало майже неможливо. Все ніби було проти них. Єдине, що їм залишалося, — короткі телефонні розмови.

​Над містом уже опустився вечір. На вуличці Вольфрама не було ані душі. Усі розійшлися по домівках, бо комендантська година тепер починалася не о восьмій, як завжди, а о шостій. Це було просто нестерпно. ​Не витримавши, Влад сам узяв телефон і почав швидко водити пальцем по сенсорному екрану, шукаючи номер Марини. 

​— Привіт. Що робиш?

— Уроки. А ти? — пролунав із трубки такий рідний голос.

— Нічого. Сумую.

— Влад… — на мить вона замовкла, ніби зважуючи свої слова. — У мене до тебе є пропозиція. Двадцятого грудня мій день народження. Я б дуже хотіла провести його з тобою. Щоб ні від кого не ховатися... З'їздьмо до мене в Ригу.

​Влад хотів швидко відповісти, але з його губ не вирвалося жодного звуку. Хапнувши ротом повітря, хлопець розплився в щасливій усмішці.

​— З тобою хоч на край світу! Але ж двадцяте — це п'ятниця. Як нам відпроситися?

— Я вже написала заяву, декан мене відпустила. Але тобі треба питати в Мерліна, інакше пані Фуолк тебе нікуди не випустить! — Марина важко зітхнула. — Владе, будь ласка, відпросися. Я хочу зустріти своє шістнадцятиріччя з тобою.

— Я постараюся! Завтра ж піду до Мерліна. Не хвилюйся, я що-небудь придумаю! — пообіцяв Влад, усміхаючись.

​Несподіваний стукіт у двері змусив його здригнутися. На порозі кімнати стояв Герман. Влад не на жарт перелякався, телефон ледь не випав у нього з рук. Він швидко натиснув кнопку скидання і кинув мобільник на ліжко.

​— Я не завадив? — Герман, переминаючись із ноги на ногу, все ще стояв на порозі. Його обличчя було непроникним. — Ти з кимось розмовляв?

— Та... так, це не важливо. З Мерліном розмовляв, — випалив Влад, намагаючись приховати своє хвилювання.

​Герман повільно кивнув, підібгавши нижню губу.

— Я прийшов до тебе ось навіщо… У мене накрився планшет, не позичиш свій ноутбук? Треба терміново зайти в Інтернет.

​Влад завагався. Він просто не міг дати другові свій ноутбук — там було занадто багато їхніх із Мариною фотографій та листувань. Це був прямий доказ. Тому він похитав головою.

— Вибач, у мене ноут завис. Сам ось не можу доробити домашку.

— Зрозуміло. А що ти ще не зробив? — поцікавився Герман, здавалося, повіривши в цю брехню.

— Древні руни! — бовкнув Влад перше, що спало на думку.

— Давай я тобі зараз принесу свій зошит, там усе розписано, — несподівано запропонував Герман. Владу нічого не залишалося, як погодитися.

​Щойно той зник за дверима, Влад судомно видихнув. Не пройшло й двох хвилин, як Герман повернувся із зошитом в руках, уважно простеживши за його блукаючим поглядом. Поведінка друга була жалюгідною. Тому він примружився і ніби між іншим, кинув:

— Владе, ти себе так дивно поводиш останнім часом. Ти часом не закохався? — посміхнувся Герман, але його очі залишалися холодними. Побачивши, як той здригнувся, він вирішив ударити в саме хворе місце: — Випадково не в мою Марину?

​Від цієї фрази Влада ніби вдарило струмом. Якби не жартівливий тон Германа, він би взагалі втратив контроль над собою. Тому щоб не видати свою паніку, Влад розсміявся.

— Ну що ти несеш! Ти ж знаєш, що я не вірю в усі ці соплі. І тим більше... Марина — твоя дівчина.

— От і я думаю, що ти на таку підлість не здатний. Я ж бо тебе знаю, — повільно промовив Герман, важко поплескавши його по плечу.