14.1

Тим часом Андрій, який залишився внизу, почав серйозно хвилюватися. Лера пішла поговорити з братом надто напруженою, і її відсутність затягнулася. Зачасту він не втручався у їхні сімейні стосунки, але якесь передчуття кричало йому, що Лері зараз погано.

Раптом на сторінку книги, що він досі тримав у руці, впало жовте світло. І майже відразу зникло. Нахмурившись, Андрій дістав телефон та увімкнувши камеру, подивився на себе. Очі були знов звичного карого кольору без жодного натяку на золото.

«І що це в біса таке?»

Тривога навіть не збиралася відступати, стискаючи його грудну клітку невидимими бинтами. Чомусь він був впевнений, що застане Леру саме там. Вставши з дивину, хлопець швидко піднявся на другий поверх і тихо прочинив двері її спальні. Лера сиділа на своєму ліжку, підібгавши ноги, і порожнім поглядом дивилася крізь скло на вулицю.

​Вона відчула його присутність ще до того, як він підійшов. Коли Андрій мовчки сів поруч, Лера відчайдушно притиснулася до нього. Їй життєво необхідно було відчути його тепло після тієї розмови.

​— Ти вже дочитав? — тихо спитала вона, не даючи йому запитати, що сталося.

— Так, там залишалося три сторінки. Тобі переказати? — хлопець нахилив голову та м'яко поцілував її у скроню.

— Не треба. Я потім сама прочитаю, — зітхнула Лера, поклавши голову йому на плече.

​У кімнаті було тихо, лише знадвору долинав ледь чутний шум вітру.

— Андрію, скажи... — Лера завагалася, відчуваючи, як боляче стискається горло. — А ти міг би мене кинути заради іншої дівчини?

​Андрій завмер. Його рука, яка щойно заспокійливо гладила її плече, зупинилася. Він повільно повернув до неї голову, і від його розслабленості не залишилося й сліду. Очі звузилися, погляд став гострим і дуже серйозним.

​— Про що ти кажеш? Звідки взагалі такі думки? — його голос прозвучав напружено. Він уважно вдивлявся в її обличчя, намагаючись зрозуміти, що саме її так зламало. — Леро... Це пов'язано з тим, що було в кафе? Тобі щось тоді прислали?

​Лера напружилася, сто разів пошкодувавши, що взагалі відкрила рота. Вона не могла розповісти йому про фальшиві фотографії. Принаймні, не зараз.

— Ні, ніхто нічого не казав, — вона змусила себе підняти голову і подивитися йому в очі. — Це просто дурні думки. Але... якщо серйозно?

​Кілька секунд Андрій просто дивився на неї, і цей погляд здавався їй вічністю. Він явно не повірив у її відмовку, але бачив, наскільки їй зараз боляче і страшно. Його очі потеплішали.

— Хочеш знати правду? — тихо перепитав він.

​Замість слів хлопець рвучко розвернувся до неї, одну руку запустив у темне густе волосся, а іншою обережно, але міцно торкнувся шиї. Він поцілував її так відчайдушно і глибоко, що в Лери на мить потемніло в очах.

​Голова сама собою відкинулася назад. Лера кожною клітиною тіла відчувала його ніжність, яка змішувалася з його власним страхом втратити її. Тієї миті вона забула про все: про суперечку з братом, про Викрадача душ, про фотографії. Вона просто відчувала себе найщасливішою людиною у світі, і цей поцілунок був найкращим доказом того, що магія Кладдаху не бреше.

​Минула, здавалося, вічність, перш ніж вони нарешті розірвали обійми. Лера розплющила очі та кліпнула, намагаючись сфокусувати зір. Перед очима все злегка пливло. ​Трохи прийшовши до тями, вона слабко усміхнулася, побачивши його обличчя зовсім поруч.

— Сподіваюся, такої відповіді тобі достатньо? — тихо запитав він, серйозно зазираючи в її очі. — Ніколи більше не сумнівайся в мені. Чуєш?

​Лера полегшено засміялася, накривши його руку своєю.

— Мабуть, достатньо. Ти мене переконав.

Андрій, обдарувавши її теплою усмішкою, теж тихо розсміявся, хоча тривога в його очах не зникла до кінця.

​— Ой, напевно, час уже готуватися до сну, — позіхнула Лера. Вона не знала як, але він одними лише своїми обіймами змусив забути, як погано почувала себе п’ять хвилин тому.

​Тієї ж миті двері кімнати прочинилися, і на порозі з'явилася Уляна з підручником в руках. Попри те, що було тільки близько дев'ятої, вона вже виглядала втомленою. Побачивши Андрія, дівчина навіть не вдала, що здивувалася. Вона швидко плюхнулася на своє ліжко і сховала ноги під ковдру.

​— О, Андрію, як добре, що ти тут! — Уляна поклала телефон на тумбочку. — Збігай до себе за гітарою. Зіграй оту свою снодійну музику, щоб мене скоріше вирубило. Бо сьогодні я прокинулася о четвертій ранку! Як відчувала, що день буде всратим.

— «Місячну сонату»? — ​Андрій перезирнувся з Лерою, помітивши як її губи сіпнулися в посмішці.

— «Місячну сонату»? 

— Неси!

​Поки Андрій ходив за гітарою, Лера швидко перевдягнулася в піжаму. Хлопець повернувся за три хвилини. ​Оскільки вільних стільців у кімнаті не було, хлопець знову сів на край Лериного ліжка. Подарувавши їй м'яку усмішку, він торкнувся струн.

​Поклавши голову на подушку, Лера навіть не заплющувала очей. Її погляд загубився десь далеко. Кожен акорд, кожен перебір струн зігрівав її цього холодного, важкого вечора, вимиваючи з душі залишки болю та страху. ​Уляна, яка майже одразу заплющила очі, вже мирно сопіла до того моменту, як він перестав грати.

​Поклавши гітару на підлогу, Андрій нахилився до Лери.

— Я теж піду. Спи, сонце, — хлопець дбайливо поправив їй ковдру, а потім ніжно торкнувся губами чола. — Я нікому не дам тебе скривдити.

​Востаннє зустрівшись із ним поглядом, Лера заплющила очі. Андрій, піднявши гітару, безшумно вийшов із кімнати та тихо причинив за собою двері. 

Опинившись у коридорі, хлопець мимохідь кинув погляд на вузьке вікно та завмер. У відображенні його очі світилися золотом. 

_______

Для більшого занурення пропоную послухати Еріка Хендерсона "Місячна соната". Саме цю гітарну версію грає Андрій.