Розділ 14. Бомба уповільненої дії

Лера сиділа на дивані у вітальні, слухаючи краєм вуха Андрія, що читав вголос підручник з демонології. Їй було зараз не до уроків, і справа була не лише у таємничому Викрадачу душ. Вона ніяк не могла поговорити з братом. Він зник відразу після своїх уроків, та ігнорував телефонні дзвінки.

Тривогу тамувало те, що вона знала, що Влад, аж ніяк не міг покинути територію школи. Залишалося лише одне — він десь у Резенфорді з Мариною. Герман, за її спостереженнями, відразу після вечері пішов у свою кімнату та не спускався робити уроки у вітальню.

Десь в пів на восьму вхідні двері відчинилися і легкою ходою, засунувши руки в кишені куртки, зайшов Влад. Лера смикнулася, скинувши з себе сонливість. Сказавши Андрію, що їй треба відлучитися, дівчина встала і пішла за братом. Той роззирнувшись, попрямував до сходів. Вона його наздогнала на майданчику другого поверху.

— Де ти був? — знизивши голос до шепоту, спитала вона.

— Гуляв. Нам не заборонили ходити територією школи.

— Ходімо у твою кімнату. Поговоримо.

Хлопець нахмурився, відвівши погляд на двері, за яким знаходився чоловічий коридор.

— Може завтра? Сьогодні я дуже втомився. Помиюся та піду спати.

 Лера зціпила зуби, відчуваючи як її огортає аромат чужого невдоволення та страху. Зітхнувши, вона спробувала розслабити обличчя.

— Я не займу у тебе багато часу. Лише кілька хвилин, — м’яко сказала вона. — Я скучила за тобою.

Тіло брата від цього не стало менш напруженим, але він кивнув. Дівчина тихо зітхнула, відчуваючи, що ця розмова буде важкою.

Коли вони зайшли до його кімнати, хлопець неквапом зняв з себе куртку та шапку, засунувши їх у шафу. Перевзувся. Окинувши кімнату побіжним поглядом, затримався на вікні, ніби побачив там щось дуже цікаве. Лера весь цей час стояла, терпляче чекаючи, коли він буде готовий з нею поговорити. 

«Добряче та Марина промила йому мізки»

— Я хочу з тобою поговорити, — врешті знов сказала вона переступивши з ноги на ногу. 

Влад відліпив свій погляд від вікна. Сівши на ліжко, та підігнувши ногу, обійняв її руками. Не чекаючи запрошення, Лера сіла на порожнє ліжко навпроти. 

— Це стосується твоєї подруги… Марини.

На якусь мить в очах Влада спалахнув страх, який швидко змінився маскою нерозуміння.

— Що з нею?

— Я знаю про ваші стосунки. Бачила вас вчора в кафе.

Хлопець спробував розсміятися як ні в чому не бувало, але не міг довго тримати обличчя.

— Ми в одній компанії. Я думав, що ти це знаєш.

— І я бачила, як ти її цілував у бібліотеці. В неділю.

Губи Влада сіпнулися, намагаючись втримати посмішку, але в очах вже зароджувалася огида.

— Ти за мною шпигувала?

— Я? Що? Ні! — Лера відчула ніби їй у груди вдарилося щось важке та холодне. — Я випадково побачила. Влад, — вона спробувала зібратися, але голос тремтів, — я не сліпа. Я бачу, як ти на неї дивишся. Але вона не кохає тебе. Вона водить вас обох навколо пальця.

Коли дівчина замовкла у кімнаті впала важка тиша. Влад все ще сидів, відкинувшись на стіну, та зціпивши пальці в замок на коліні. Блакитно-зелені очі набули глибокого синього відтінку. Плечі ледь здригалися, видаючи сильну напругу. Здавалося, він нагадував бомбу, яка ось-ось збиралася вибухнути.

— Ні, — несподівано сказав Влад.

— Що, ні? — розгублено кліпнула Лера.

— Вона кохає лише мене!

— Але я бачила сьогодні в коридорі…

Хлопець стиснув щелепу, різко відвівши голову до вікна, але вона встигла побачити, як в очах спалахнув біль.

— Це не те, чим здається. Будь-ласка, не влазь в наші стосунки.

— Герман не знає? — це було навіть не питання.

Влад хмикнув, та прикусив губу. У кімнаті знов повисла важка тиша, поки він знов не наважився її порушити.

— Я колись йому скажу.

— А Марина? Влад, чому… — Лера не договорила, відчувши, як до горла підступає нудота. Здається вона почала все розуміти. Але це були лише її здогади, які сподівалася, що не підтвердяться. — Ви що від нього це приховуєте? — злякано спитала вона.

— Я збирався сказати, але… Він не зрозуміє. А я не хочу з ним сваритися. Мені важлива його дружба. Тому… нехай залишається, як є.

Лера дивилася на нього, ніби щойно побачила. Дівчина встала, не відводячи від нього погляду. Кров стукала у скронях. Облизавши сухі губи, Лера спробувала впоратися з емоціями.

— Він її кохає, — голос прозвучав хрипло. — Я бачу як йому погано. Як він чекає, коли вона увійде у цей будинок чи хоч зателефонує. А вона у цей час гуляє містом з тобою! Рано чи пізно він про все дізнається. І тоді ти втратиш друга. Скажи сам. Зізнайся.

— В чому? — Влад опустивши ногу, звівся з ліжка й тепер стояв навпроти. В синіх очах вирувала буря.  — В тому, що закохався у його дівчину?.. Думаєш, мені не погано? Думаєш не гидко бачити, як він дивиться на неї? Обіймає. А я не можу цього зробити на людях! — хлопець сильно стиснув щелепу, щоб ще щось не сказати.